Як мило, що ти мені
Мило, що значить мило?
Просто так. Це з твого боку мило
А я вклякаю внизу, на підлозі, перед самим телефоном і маю надію, що Маліна ніколи не застане мене зненацька в такому положенні, він не повинен бачити, як я падаю долі перед цим телефоном, мов якийсь мусульманин на молитовний килим, і притискаюсь чолом до паркету.
Чи могла б ти трохи чіткіше
Сталося щось із трубкою, так уже краще?
А ти, які маєш плани?
Я? Так, нічого важливого
Мої Мекка й Єрусалим! Значить, я обрана серед усіх абонентів, які користуються телефоном, мене вибирають, набирають мої 72 31 44, Іван уже може напам’ять знайти мене на кожному телефонному дискові, і мій номер він знаходить рішучіше, ніж волосся моє та мої вуста, мою руку.
Я, сьогодні, увечері?
Ні, якщо ти не можеш
Але ж ти вже
Так, але туди я не хочу
Однак я вважаю це, вибач
Кажу ж тобі, це не має жодного
Краще піди, бо я зовсім забув
Отож, забув. Отож, ти
Тоді вже до завтра, на добраніч тобі!
Отже, він часу не має, і телефонна трубка видається холодна, мов лід, так, мов вона не з пластмаси, а із металу, вона повзе до моєї скроні, я чую, як він кладе на місце свою, і в мені наростає бажання, щоб звук цей був пострілом, коротким, швидким, щоб усе це скінчилось, я не хочу, щоб Іван був такий, як сьогодні, і щоб так було далі, я хочу кінця. Я кладу трубку, далі лишаюся на колінах, насилу дістаюся до крісла-гойдалки й беру зі стола якусь книжку: КОСМІЧНИЙ ПОЛІТ — КУДИ? Гарячково читаю, що за безглуздя, він же дзвонив, він теж хотів, щоб вийшло інакше, а я маю звикнути, що він не все каже, як і я не завжди все кажу, розділ закінчився, місяць підкорено, я згрібаю листи на столі у вітальні, щоб вони Маліну не дратували, перечитую їх іще раз у кабінеті, кладу до стосу вчорашніх, перебираю папки, ДУЖЕ ТЕРМІНОВО, ТЕРМІНОВО, ЗАПРОШЕННЯ, ВІДМОВИ, КВИТАНЦІЇ, НЕОПЛАЧЕНІ РАХУНКИ, ОПЛАЧЕНІ РАХУНКИ, КВАРТИРА, однак не можу знайти папки без назви, тієї, яка мені особливо потрібна, раптом лунає дзвінок телефону, без жодного сумніву на цілий тон голосніше, це міжміська розмова, я мало що не кричу гарячково й привітно, не знаю, що говорю і з ким я маю там говорити: дівчино, дівчино, прошу центральну, нас роз’єднали, дівчино! Але звідки дзвонили — з Мюнхену чи із Франкфурту? У всякому разі, мене перервали, я кладу трубку, шнур телефону знову заплутався, бо я, коли розмовляю та забуваю про все на світі, сама заплутуюсь в ньому, це стається під час телефонних розмов з Іваном. Я не можу тепер через Мюнхен, чи хто б там не був, десять разів обертати шнур. Нехай собі буде скрученим. Мені залишається лиш споглядання чорного телефону, коли я читаю, коли ставлю його біля ліжка, коли іду спати. Могла б його замінити на інший, блакитний, червоний чи білий, але цього ніколи не буде, бо у моїй квартирі нічого не має змінитися, щоб окрім Івана, єдиного нововведення, ніщо не могло відвернути моєї уваги, відволікти від чекання, коли телефон німує.
Відень мовчить.
Думаю про Івана.
Думаю про кохання.
Про ін’єкції дійсності.
Про їхню тривалість, хоч би на кілька годин.
Про наступну, сильнішу ін’єкцію.
Думаю в тиші.
Думаю, що вже пізно.
Це вже невиліковно. І надто пізно.
Однак я живу, і я думаю.
Думаю, це не буде Іван.
Усе, що тільки не станеться, буде вже чимось іншим.
В Івані живу.
Я не переживу Івана.
Однак не може бути жодного сумніву, що ми з Іваном знаходимо деколи цілу годину, а то навіть і цілий вечір, коли маємо час для себе, який минає інакше. Кожен із нас живе іншим життям, але це ще нічого не значить, бо нас не лишає чуття єдності місця, а Іван, який, звичайно ж, ніколи над цим не думав, теж не може його уникнути. Він сьогодні у мене, наступного разу я буду в нього, і якщо йому зовсім не хочеться витворювати зі мною фрази, він розкладає свою чи мою шахівницю, у своїй чи моїй квартирі, й спонукає мене до гри. Іван сердиться, Це мають бути непристойні або потішні угорські слова, які він вигукує між двома ходами, досі я розумію лиш jaj та jé[58], і часом вигукую éljen![59] Цей вигук, без сумніву, тут недоречний, однак, він єдиний, який я знаю вже кілька літ.
Господи! Що це ти робиш зі своїм слоном, обдумай, будь ласка, цей хід іще раз. Ти ще й досі не зауважила, як я граю? Якщо Іван, окрім того, каже: Istenfáját[60]! Або: az Isten kinját[61]!, я припускаю, що ці вирази належать до групи його прокльонів, які перекладу жодному не підлягають, і цими ймовірними лайками він, звичайно, збиває мене з пантелику. Ти граєш без плану, каже Іван, не вводиш своїх фігур до гри, твоя дама вже знову стоїть без руху.
Я не можу стримати сміху, потім знову ламаю голову над проблемою своєї застиглості, а Іван подає мені знак очима. До тебе дійшло? Ні, та до тебе нічого вже не доходить. Що ти маєш там у своїй голові, звиклу капусту, а може цвітну, листя салату, саму лишень ярину. О, а тепер оця безголова, пустоголова панна ще й хоче відвернути мою увагу, та мені це вже добре відомо, сукня сповзає з плеча, але я туди не дивлюся, думай краще про свого слона, ось і ноги вже більше, ніж півгодини демонструються вище колін, але й це тебе не врятує, і це називаєш ти грою у шахи, панно моя, але зі мною так грати не можна, ох, зараз скорчимо нашу потішну гримаску, але я й цього сподівався, тепер ми втратили і слона, мила панно, дам тобі ще пораду одну, забирайся геть звідси, зроби хід із Е5 на D3, однак на цьому ґалантність моя вже буде повністю вичерпана.
Я шпурляю йому слона і знову сміюся, він справді грає набагато краще, ніж я, головне, що мені вдається інколи зробити все-таки пат.
Іван питає, без будь-якого зв’язку з попереднім: хто такий Маліна?
Я не можу на це відповісти, ми граємо далі мовчки, морщимо від напруги чоло, я знову роблю помилку, Іван не дотримує правила toucher c‘est jouer[62], він ставить мою фігуру назад, після чого я більше не роблю помилок і нашу гру завершує пат.