Я могла б запитати про найнеймовірніші речі. Хто винахідник письма? Що це таке, письмо? Чи є воно власністю? Хто вперше поставив вимогу її відчуження? Allons-nous а l‘Esprit[201]? Чи належимо ми до нижчої раси? Чи маємо ми втручатися до політики, не робити нічого і бути жорстокими? Чи, може, ми прокляті? Занепадаємо? Маліна встав, він випив мій келих. У глибокому оп’янінні я присплю свої запитання. Вночі я молитимуся до звірів, осквернятиму найсвятіші образи, чіплятимуся за всяку брехню, я уві сні стану звіром і дам себе вбити, мов звіра.
Коли засинаю, щось раптом проймає всю голову, щось блискає та іскриться, паморочить мене, мені знову загрожує щось, це відчуття руйнування, і до Івана, якого немає тут, я різко кажу: Маліна не зробить цього ніколи, Маліна не такий, ти Маліни не розумієш. Я ніколи ще не зверталася до Івана з різкими словами, ніколи не зможу зробити цього уголос. Ясна річ, Іван теж ще нічого не сказав проти Маліни, про якого ніколи не думає, і чому мав би він заздрити Маліні, лиш за те, що той тут живе зі мною? Тому і не згадує Маліни, як не гоже в сім’ї говорити про в’язня чи божевільного, із почуття такту, і якщо часом я маю відсутній погляд, то тільки тому, що при думці про Маліну постає неймовірна напруга, плутанина, добра й ясна, панує між нами трьома, так, справді панує, керує нами. І ми — єдині з тих, ким керують, хто чується добре, живемо в такій великій омані, що жоден із нас голосу не підійме ніколи ні проти іншого, ні проти цього панування. Люди, які навколо, сковують нас, тому що привласнюють собі права інших, тому що їх позбавили прав або їм у них відмовили, і тому що вони, безправні, постійно обурені діями інших. Іван би сказав: Усі вони навзаєм отруюють життя одне одному. Маліна б мовив: Усі вони, з їхніми запозиченими переконаннями, та ще й при настільки високих ставках, плататимуть дорого. Мої запозичені погляди вже помалу зникають. Щораз легше я розлучаюсь з Іваном, і щораз легше його віднаходжу, бо жадоба ним володіти в моїх помислах слабне, можу його відпустити з думок на цілі години, а щоб не мусив собі уві сні без перерви розтирати зап’ястя та щиколотки, не заковую більше його у кайдани, а якщо і роблю це, то зовсім легенько. Він уже так часто не морщить чола, його зморшки поступово зникають, бо диктатура очей моїх й любощів злагідніла, я лиш на мить його зачаровую та заклинаю, щоб ми могли розійтися із почуттям полегкості, один виходить у двері, інший — сідає в свою машину і щось бурмоче: Якщо лиш за двадцять четверта, то я ще встигаю до Мессеґеленде[202], а ти? Я теж прийду вчасно, ні, нічого важливого, завтра я їду з кимось до Бурґенланду[203], ні, без ночівлі, я ще не знаю, що мої друзі… Бурмотання ледь чутне, бо жодне не знає про іншого, що там із тими друзями, з Мессеґеленде та з Бурґенландом, до якого життя ці слова належать. Пообіцяла Іванові вдягати лише такі сукні, які роблять мене красивою та щасливою, обіцяла йому ще квапливо, що їстиму вчасно й нічого не питиму. У шаленому поспіху дала слово Іванові, що буду спати, відсипатимусь, дуже глибоко спатиму.
Хоча розмовляємо ми з дітьми, але водночас і натяками понад дитячими головами, дуже швидко, фрагментарною німецькою мовою, а коли вже зовсім стає неминуче, перемішуємо її з англійськими реченнями, та вживання англійських знаків Морзе потрібне нам не для SOS, бо з дітьми та Іваном у мене все налагодилось. Однак при дітях я стримуюсь, хоча, водночас, стаю говіркішою, ніж з Іваном на самоті, бо сприймаю його не лише як Івана, надмірно, а й як батька Бели й Андраша, тільки спочатку я не змогла назвати при дітях його власним іменем, доки не зауважила, що й вони роблять це, але Андраш, коли справа йде до плачу, ще часом може покликати: Тату! це слово, напевно, з давнішого часу. В останню хвилину Іван прийняв рішення взяти мене із собою в Шьонбрунн[204], бо Андраш, який відразу, звичайно, відчув до мене прихильність, його запитав: Хіба вона з нами не їде? Нехай їде з нами! Перед кліткою з мавпами діти враз обсідають мене, Андраш вчепився за мою руку, я обережно пригортаю його щораз міцніше до себе, я не знала, що дитячі тіла тепліші та приємніші на дотик, ніж тіло дорослого, Бела, також із ревнощів, тулиться щільно до мене, він робить це лише з огляду на Андраша, обоє такі настирні, ніби довго їм бракувало того, до кого вони могли б пригорнутися та за кого вчепитися, а мені все мало та мало, Іван допомагає нам годувати мавп горіхами та бананами, бо ми повиснули одне на одному, заливаємось сміхом, а горіхи, які кинув Бела, не влучають у ціль. Розповідаю в захваті про павіана і шимпанзе, я не готова до лекції в зоопарку, треба було прочитати ЖИТТЯ ТВАРИН Брема, зі зміями справитись я зовсім не можу, не знаю, чи отой вуж, що сидить там, поїдає білих мишей, про що хоче довідатись Бела, а чи тільки листя й жуків, як припускає Іван, якому уже болить голова, я гукаю йому: Йди вперед! Бо Бела й Андраш ще хочуть побачити ящірок і саламандр, а оскільки Іван не чує, я вигадую неймовірні історії про повадки й життя плазунів, я не маю проблем із жодною відповіддю, я знаю, з яких країн вони родом, коли рано встають, коли ідуть спати, що їдять і що думають, чи живуть до ста, а чи до тисячі літ. Тільки б Іван не був такий нетерплячий через біль голови, через недосипання, бо. мусимо до ведмедів, годуємо ще тюленів, а перед великим вольєром для птахів я вигадую казна-що про шулік та орлів, на співучих пташок вже немає часу. Я змушена дітям сказати, що Іван усіх нас почастує морозивом у пана Побнера, але за умови, що підемо туди відразу, бо в іншому разі морозива вже не буде, я кажу: Іван буде на нас дуже злитися! Однак лиш морозиво діє. Прошу, Іване, чи не зміг би ти нам взяти морозива, я певна, ти обіцяв його дітям (понад дитячими головами: Please, do me the favour, I promised them some icecream[205]), а тобі найкраще випити подвійну каву із молоком. Іван невдоволено робить замовлення, він вже майже знесилений, а я з дітьми штовхаємо одне одного під столом ногами, потім усе сильніше починаємо копатись, Бела істерично сміється: Але ж і туфлі у неї, якісь дурнуваті туфлі! За це я знов легко копаю Белу, але Іван уже зовсім лютує: Бело, поводься належно, бо ми негайно поїдемо геть! Але ми і так уже негайно повинні збиратись додому, байдуже, чемними будуть діти, чи ні, Іван заштовхує їх на заднє сидіння, я на хвилю затримуюсь, щоб купити дві повітряні кульки, а тим часом Іван виглядає мене з протилежного напрямку, я не маю дрібних, якась жінка допомагає мені розміняти п’ятдесят шилінґів, вона жалісливо, з приязню каже: То, певно, Ваші діти, яких же Ви маєте милих дітей! А я в розпачі відповідаю: Дякую, дуже Вам дякую, Ви дуже люб’язні! Я мовчки сідаю в машину і кожному з милих дітей втискаю в руку шнурок з повітряною кулькою. За кермом Іван каже: You are just crazy, it was not necessary[206]! Я обертаюсь й кажу: Ви що це сьогодні розцокотались! Вже годі вас стерпіти! Бела й Андраш аж згинаються зо сміху: ми цокочемо, квак, квак, квак, ми цокочемо! Коли вже немає упину, Іван починає співати, Бела й Андраш перестають цокотати, співають з ним разом, фальшиво й чисто, голосно й високо.
202
Мессеґеленде — будівля Віденських міжнародних виставок, споруджена на території найбільшого парку відпочинку у другому районі Відня, у колишніх заплавах Дунаю — Пратера (колишня Ротунда). Від 1921 р. у ній щороку влаштовують весняні та осінні ярмарки.
203
…я їду з кимось до Бурґенланду… — Бурґенланд — федеральна земля на сході Австрії, межує з Угорщиною.
204
Шьонбрунн — колишня літня резиденція австрійських володарів у тринадцятому районі Відня. До ансамблю входять: палац, який неодноразово перебудовували в різних стилях — від бароко до класицизму, парк у французькому стилі, театр, звіринець та оранжерея.