А оскільки я все ще не знаю цієї пісеньки, і поза тим, не вмію співати, зітхаю про себе: éeljen!
Іван залишає нас біля будинку 9, він має забрати з бюро якісь документи, я граю в карти з дітьми, Андраш, завжди до мене прихильний, допомагає мені порадами, однак Бела глузливо говорить: Ти грати не вмієш, ти — ідіот, вибач, ти — ідіотка! Ми граємо у квартет із казок, та Бела знов вередує, бо казки для нього надто дурні, він уже виріс з казок, вони годяться лише для мене з Андрашем. Ми граємо у квартет зі звірами й квітами, з автомобілями й літаками, ми виграємо та програємо, я програю найчастіше, часом мимоволі, часом добровільно, допомагаю удачі Бели й Андраша. У квартет міст Андраш грати вже більше не хоче, на містах він не знається, я намагаюсь йому підказати, ми шепочемо, прикривши вуста долонею, я називаю "Гонконг", Андраш зрозуміти не може, що це таке, Бела люто кидає карти на стіл, мов якийсь пан на великій, визначній конференції, якому терпець уривається, бо інші виступають не в найкращому світлі, Андраш хоче грати в квартет казок, ми сперечаємося якийсь час, доки не пропоную: Зіграймо в Чорного Петера! Напевне, у Чорного Петера вони грали вже разів з тисячу, але знову мов завелись, Бела тасує, я знімаю, розкладаємо карти, витягуємо їх і скидаємо. Нарешті Чорний Петер опиняється в мене, до кімнати заходить Іван, Бела й Андраш корчаться зо сміху й репетують щосили: Чорний Петер, Чорний Петер! Маємо ще раз зіграти з Іваном, наостанок лишаюсь я з Белою сам на сам, на жаль, Бела витягує в мене Чорного Петера і жбурляє розлючено карти, він кричить хрипким голосом: Іване, вона — падлюка! Перезираємось понад дитячими головами. В Івановім голосі — небезпечні розкоти грому, а Бела твердить, ніби він не казав нічого. Іван пропонує випити для замирення витриманого коньяку, Бела навіть просить у нього дозволу його принести, він бігає двічі, приносить ще келишки, а ми з Іваном сидимо в мовчанці, заклавши ногу на ногу, діти грають обачно й тихо за столом у квартет із квітів, і я собі з того нічого до голови не беру. Однак потім, усе ж таки, починаю над чимось думати, а саме над тим, що погляд Івана блукає поміж мною й дітьми, розважливо, запитально, переважно з прихильністю.
207