Іван одягнувся, часу в нього залишилось обмаль, він каже: Ти часом буваєш така комічна.
Ні, це зовсім не я, а інші, відповідаю я з поспіхом, мене ще раніше навели на такі хибні думки, я сама так ніколи не думала, ніколи б я не замислилась ні над зневагою, ні над відразою, у мені існує хтось інший, хто ніколи не міг зі мною погодитись, і ніколи не дозволяв вимагати у нього відповіді на нав’язливі запитання.
Чи не буде правильніше сказати, якась інша в тобі?
Ні, саме інший, тут я не помиляюсь. Хтось інший. Коли я кажу, що інший, ти мусиш мені повірити.
Панно моя, але ж ми настільки жіночні, я мав змогу пересвідчитись в цьому першої ж миті, ще й сьогодні, можеш мені повірити.
Який же ти нетерплячий! Ти не маєш терпіння, щоб хоч раз мені дати що-небудь сказати!
Особливо сьогодні я нетерплячий, та на тебе не вистачить усього мого терпіння!
Ти мусиш мати лиш трохи терпіння, тоді ми знайдемо вихід. Але ж ти позбавляєш мене терпіння!
Боюся зрештою, що терпіння моє винне в твоїм нетерпінні…
(Кінець фраз про терпіння і нетерпіння. Дуже малий набір фраз.)
Настане день, кали наші будинки стануть руїною, автомобілі стануть металобрухтом, ми будемо звільнені від літаків та ракет, зречемося винайдення колеса та розщеплення атома, свіжий вітер повіє з блакитних пагорбів і наповнить нам груди, ми будемо мертві дихати[218], і так буде усе життя.
Вода у пустелях висохне, ми зможемо знову піти в пустелю, щоб побачити одкровення, нас запросять до себе савани й води в своїй чистоті первозданній, діаманти залишаться в скелях, щоб світити усім нам, нас прийме праліс, визволить із нічної гущавини наших думок, ми перестанемо мислити і страждати, і це буде звільненням.
Вельмишановний пане Президенте,
Ви надсилаєте мені, від імені Академії, вітання до мого дня народження. Дозвольте мені Вам сказати, як я сьогодні злякалася. Не сумніваюсь у Вашій тактовності, бо мала честь кілька років тому на відкритті… бо мала честь познайомитись з Вами. Але Ви натякаєте тут на той день, може, навіть, на певну годину й невідворотну мить, яка має безпосередній стосунок до надто інтимних обставин життя тільки моєї матері, а також, як можна гадати задля пристойності, справ мого батька. Мені, зрозуміло, чогось особливого про день цей не сповістили, у мої обов’язки входило лише пам’ятати дату, повинна писати її на кожному формулярі, у кожному місті, кожній країні, навіть якщо буваю там тільки проїздом. Однак я давно не буваю вже в жодних країнах…
Дорога Лілі,
Ти, напевно, чула тим часом, що сталось зі мною, що діється в мене із головою. Я вживаю «тим часом», хоча вже минуло багато років. Тоді я просила Тебе прийти до мене, допомогти, було це не вперше, а вдруге, але і першого разу Ти не прийшла. Тобі, напевно, відомо, що маю я на увазі християнську любов до ближнього. Висловлююсь я, мабуть, не зовсім доладно, хочу лише сказати, що християнська любов до ближнього, не вилучає, звичайно, можливості, що комусь вона може видатися непосильною, як мені, однак я цілком собі уявляю, що можна діяти задля цієї любові, і Ти мала діяти задля цієї любові. Щоправда, для мене було б приємніше, якби Ти зробила цю ласку просто заради мене. Для цього не треба жодних домовленостей про надзвичайний випадок, а він якраз і настав. Дорога Лілі, я добре знаю великодушність Твою, Твій, екстравагантний, можливо, стиль поведінки в багатьох ситуаціях, я завжди була від нього в захопленні. Минуло, однак, уже сім років, і Твого розуму навіть не стало, щоб Твого серця не ошукати. Якщо людина має велике серце й багато розуму, але все ж не досить, розчарування має бути для неї самої прикрішим, ніж тоді, коли ближній її переживає розчарування, спричинене нею. Я була абсолютно готова асистувати панові Ґ. Ми дійшли згоди, що маємо різні думки щодо того, як слухати музику, якою мала би бути гучність, звичайно, також щодо вибору творів, бо моя вразливість на звуки останнім часом хворобливо загострилась, ми не могли домовитись ні про день, ні про ніч, ні про те, як можна їх застосовувати для усіляких справ, саме тоді я вже мала великі проблеми зі сприйняттям часу, поділ часу видавався мені хворобливим, однак я готова була зізнатися, що моє бачення часу, а радше, нестача такого бачення, набувала вже хворобливих розмірів. Ми домовились теж, що в разі потреби будемо твердити, ніби ми різної думки щодо того, як утримувати котів і псів, я готова була казати, що не зможу жити в квартирі разом з тваринами, надто з котами, і з ним одночасно, а він мав намір сказати, що не зможе лежати разом із псом чи моєю матір’ю й мною в одному ліжку. У кожному разі, наша угода була надзвичайно чітка й гармонійна. Ти знаєш мої упередження, у результаті мого виховання й походження, але також й ієрархії вартостей, я виходила з певних припущень, зі мною легко було поводивсь, бо я звикла до конкретних тонів, до жестів, також до лагідності в обходженні, а брутальності, з якою зруйновано мій особистий світ, який був також і Твоїм світом, цілком вистачало б, щоб звести мене з розуму. Під кінець, саме з огляду на моє походження, я, так би мовити, стала цілком некерована. Мною не можна розпоряджатися. Я не сприймаю чужих, шкідливих для мене звичаїв. Навіть посол Таїланду, який хотів схилити мене до знімання взуття, але Ти вже знаєш стару ту історію… Я не скидаю туфель. Своїх упереджень не оприлюднюю. Вони в мене є. Я ліпше сама роздягнуся, скину все, окрім туфель. Однак якщо звичай мій вимагав би того раптом справді, я накажу собі: кинь усе, що ти маєш, у вогонь, навіть туфлі.
218
…ми будемо мертві дихати… — Ремінісценція до поезії Пауля Целана «Спомин про Францію» (із книги «Мак і пам’ять»).