Відень…
Дорога Лілі,
тим часом, напевно, Ти знаєш уже цю новину, всупереч Твоєму переконанню, ніби вона недобра, бо погані новини поширюються дуже швидко. Сама Ти ніколи у це не вірила. Однак Ти все-таки не прийшла. Знову мій день народження. Вибач, це Твій день народження…
Дорога Лілі,
сьогодні я дійшла вже до того, що готова Тебе вже більше ніколи не бачити. Це бажання не з тих, які виникають у стані афекту, першого або останнього. У перші роки я ще писала Тобі багато страждальних листів, сповнених нарікань та докорів, одначе вони, не зважаючи на всі докори, могли б краще засвідчити мою прихильність до Тебе, ніж ті неістотні листи, якими колись ми обмінювались, сповнені найніжніших вітань, взаємних обіймів, побажань усіляких гараздів. Моє небажання не з’явилось також у результаті якихось роздумів, я вже давно перестала роздумувати, однак помічаю, як щось у мені відпускає Тебе, не домагається більше Твоєї прихильності, вже більше Тебе не шукає. Щоправда, пан Ґ. чи пан В., а хоч би й пан А., робили, здається, спроби нас розлучити за допомогою наклепу, але як можуть двох розлучити зусилля третього або третіх? Легко було б перекласти вину на іншого або на інших, але вина, якщо й існує така, про що я навіть не знаю, надто вже незначна, у кожному випадку. Там, де двоє не прагнуть розлуки, там її бути не може, це, значить, було Твоїм потаємним бажанням, для якого кожен привід підходив. Я ніколи не мала жодного приводу, і тому не можу мати його і сьогодні. У мені лиш ожив Твій образ колишній, Ти відійшла назад у той час, коли ми були іще разом, і там залишився образ Твій юний, не підвладний наступним подіям та моїм про них міркуванням. Його вже не можна знівечити. Він стоїть в мавзолеї моєї душі, поряд із образами постатей, витвореними моєю фантазією, поряд з фігурами, які то оживають, то знов відмирають.
Відень…
Незнайома
Коли Іван залишає у мене своїх бешкетників, цих кривляк, розбишак, чудовиськ, цих gyerekek, бо має кудись поїхати, на хвилину кудись забігти, а я сама просила його про це, в квартирі починається такий балаган, який Ліна й уві сні не побачить. Спочатку вони шматують завзято мармуровий пиріг, який спекла Ліна, причім майже його не їдять, а я ховаю повсюди ножі, виделки, ножиці й сірники. Я й не знала, що у моїй квартирі так багато небезпечних предметів, вхідні двері я залишила для Івана напіввідчиненими, і Андраш вмить уже втік на сходи. Я взяла на себе величезну відповідальність, щомиті вбачаю в усьому страшну небезпеку, непередбачену й несподівану, бо навіть якщо б з одним із синів Івана хоч трохи щось скоїлось, я б не змогла вже ніколи навернутись йому на очі, а їх тут аж двоє, і вони, окрім того, прудкіші, вигадливіші та кмітливіші, ніж я. На щастя, Андраш побіг не на вулицю, а сходами догори, щосили він дзвонить у двері співачки, яка не може встати і відчинити, бо лежить, вагою кілограмів під двісті, увесь час на ліжку, я засуну пізніше їй під двері записку, попрошу вибачення, бо співачка, з її ожирілим серцем, напевно розхвилювалася. Тягну Андраша назад до квартири, а двері, тим часом, зачинились із грюкотом, і я без ключа. Гачу щосили у двері, Іван відчиняє, Іван прийшов! Удвох нам легше дати раду цим двом, Бела без жодного спротиву, після першого ж слова Івана збирає без заперечень найбільші крихти від пирога, та Андраш уже віднайшов грамофон, ухопився за ручку з новою сапфірною голкою й дряпає платівку. Щаслива, кажу я Іванові: облиш його, це всього лиш концерт D-dur, я сама в тому винна! Але підсвічник, який Андраш уже має намір схопити, я швидко ставлю на високу засклену шафу. Біжу на кухню й приношу із холодильника пляшки кока-коли. Іване, будь-ласка, чи не міг би Ти хоч б ці пляшки відкрити, ні, відкривачка он там! Однак Бела вже зник кудись з відкривачкою, ми маємо відгадати, де відкривачка, ми вступаємо у цю гру й відгадуємо: холодно, тепло, холодніше, гаряче, дуже гаряче! Відкривачка лежить під кріслом-гойдалкою. Діти не хочуть сьогодні жодної кока-коли, Бела виливає свою склянку до вази з трояндами від пана Копецького, а решту — Іванові в чай. Я кажу: Послухайте, діти, чи не могли б ви хоч на мить заспокоїтись, я маю про щось поговорити з Іваном, о Боже, хоч би на мить, заспокойтеся вже, будь ласка! Я розмовляю з Іваном, і він мені каже, що до Тиролю[219] зараз із дітьми він, усе-таки, не поїде, а має раніше, ніж думав, їхати на озеро Мондзее[220], бо його мати вже до Тиролю не хоче. Я не встигаю відповісти, бо Андраш, здається, вирушив до експедиції в напрямку кухні, я хапаю його на балконі, де він дереться уже на перила, і, без жодного натяку на хвилювання, тягну додолу й кажу: Ходи ж бо, прошу, в кімнату, я маю для Тебе там шоколад! Іван незворушно продовжує: Я вчора не зміг застати Тебе, а то сказав би раніше! Отож, Іван збирається на Мондзее, та про мене не йдеться в контексті Мондзее, і я швидко кажу: Як це добре виходить, я маю їхати на Вольфґанґзее[221], до Альтенвілів, я вже двічі їм відмовляла, а тепер уже майже погодилась, я маю до них поїхати, а то вони ще образяться! Іван каже: Неодмінно зроби це, ти повинна вирватись з Відня, не розумію, чому ніколи не приймаєш запрошення, ти ж маєш для цього час! Eljen! Бела й Андраш уже віднайшли в коридорі мої та Маліни черевики, позапихали до них свої малі ноги, ідуть в черевиках до нас, втрачаючи рівновагу, Андраш з плачем падає, я піднімаю його й беру собі на коліна. Іван витягає Белу із черевиків Маліни, ми борюкаємося з дітьми і шукаємо поглядом шоколад, який тим часом теж уже зник, це був би рятунок, Андраш мне його рештки в руці й вимащує мені блузку. Отож, вони їдуть на Мондзее, а я сказала, що подамся до Альтенвілів. Семимильні чоботи! кричить Бела, в них я пройду через всю країну, як далеко я зможу зайти? до Букстегуде? Але ж Іван, лиши йому черевики, якщо він неодмінно хоче ходити у семимильних, please, do call later, I have to speak to you[222], лист із запрошенням до Венеції, зворотний лист, телеграма з відповіддю, яку вже оплачено, я ще нічого не відіслала, усе це не так важливо, Венеція не важлива, ми могли б ще якось пізніше… Іван пішов із Белою у ванну кімнату, Андраш напинається й будь-що хоче злізти з моїх колін, потім раптово цілує мене у ніс, і я цілую Андраша в ніс, ми тремося носами, я б хотіла, щоб це було вічно, щоб Андрашу все було мало, як мені все мало цього потирання носами, я хотіла б, щоб не було ні Мондзее, ні Вольфґанґзее, однак слово вже сказано, Андраш пригортається все міцніше до мене, я міцно тримаю його, він має мені належати, ці діти належатимуть мені. Заходить Іван і розставляє кілька крісел на місце, він каже: Усе вже, кінець, більше немає часу, ми мусимо йти, ви знову жахливо поводились! Іван має купити дітям надувного човна, поки ще магазини відчинені. Я стою з ними трьома у дверях, Іван тримає за руку Андраша, Бела шалено несеться донизу сходами. До побачення, панно! До побачення, розбишаки! I'll call you later[223]. До побачення!
219
…до Тиролю зараз з дітьми він, усе-таки, не поїде… — Тироль — федеральна земля на південному заході Австрії, межує з Німеччиною, Швайцарією та Італією. Ландшафт відповідає давній назві — «Край гір». Тироль належить до найвідоміших туристичних куточків світу.