Вельмишановний пане Гартлебен,
я дякую Вам за листа від 31-го травня!
Панна Єлінек жде, я курю, вона має знову витягти цього аркуша й кинути в кошик. Я не можу відповісти на листа від 31-го травня, число 31 взагалі не має бути уживане та профановане. Та й що уявляє собі отой пан із Мюнхену? Як може він звертати мою увагу на 31-ше травня? Що обходить його моє 31-ше травня? Я швидко виходжу з кімнати, панна Єлінек не має помітити, що я починаю плакати, нехай поскладає та впорядкує листи, вона взагалі не має давати відповідь тому панові. На усі відповіді є ще час, багато часу до кінця літа, у ванній кімнаті мені знову спадає на думку, що я сама, охоплена страхом, в шаленім поспіху, сама напишу ще сьогодні той вирішальний, благальний лист. Панна Єлінек має сама порахувати відпрацьовані нею години, я зараз не маю часу, ми бажаємо одна одній гарно провести літо. Задзвонив телефон, нехай панна Єлінек уже іде геть. Ще раз: гарного літа! гарного відпочинку! вітання, хоч ми й не знайомі, панові доктору Кравані! Телефон пронизливо дзвонить.
Не запинаюсь, це тобі лиш здається
Я ж казав тобі про це позавчора
Напевно, це помилка, я хотіла сказати
Мені дуже прикро, в останній вечір
Ні, я ж казала тобі, що сьогодні, на жаль
Я не хочу, щоб ти завжди робила лиш те, що я хочу
А я й не роблю, наприклад, це абсолютно не вийде
Я справді казав тобі це, тільки ти
Властиво, то я не маю сьогодні часу
Завтра рано я неодмінно тебе відвезу
Я поспішаю страшенно, до завтра, о восьмій!
Дивний такий збіг обставин. Ми обоє сьогодні не маємо часу для себе, останнього вечора завжди так багато потрібно зробити. Я б знайшла час, мої валізи вже запаковані; Маліна, задля мене, пішов щось поїсти у місті. Він повернеться додому пізно, також задля мене. Якби ж я могла лишень знати, де Маліна. Але його бачити я також не хочу, сьогодні не можу, я маю подумати про дивний оцей збіг обставин. Настане день, коли ми матимемо все менше часу, одного дня це вже буде вчора, і позавчора, рік тому, а то й два. Окрім учора буде ще й завтра, Завтра, якого не хочу, а вчора… О, це Учора, я пригадую, як зустріла Івана, і що від першої миті та увесь час…, і я лякаюсь, бо не хотіла ніколи я думати саме про те, як було на початку, не хотіла ніколи думати, як було місяць тому, ніколи, як було в ті часи, коли я дітей ще не знала, як було в часи з Францез із Троллопом, і як потім було з дітьми, коли ми разом, усі четверо, їздили в Пратер, як я сміялася на Залізниці жахів, як тримала в обіймах Андраша, який тулився до мене, сміялася навіть над мертвою головою. Ніколи більше не хочу я знати, яким був початок, не зупинялась я більше біля квіткарні на Ландштрассер Гауптштрассе, не бачила більше назви й не питала про неї. Утім, одного дня я захочу дізнатись про неї, і тоді я відстану від часу й повернуся в Учора. Однак завтра ще не настало. Поки з'являться вчора і завтра, маю змусити їх у мені замовкнути. Зараз — тільки сьогодні. Я тут і сьогодні.
Іван подзвонив; він не може відвезти мене на Вестбангоф[224], в останню хвилину щось йому перешкодило. Це нічого, він напише картку поштову, але я не можу слухати більше, бо маю швидко телефонувати й замовляти таксі. Маліна вже пішов, а Ліна ще не прийшла. Однак Ліна уже надходить, вона зустрічає мене на сходах з валізами, ми волочимо їх додолу, більше Ліна волочить і носить, біля таксі вона обіймає мене: Щоб лиш мені милостива пані повернулась назад здоровою, бо пан доктор не будуть вдоволені!
Я бігаю туди-сюди по вокзалу, наздоганяю носильника, який відвозить мої валізки на третій перон, до самого кінця, ми мусимо повернутись, бо вагон, який нам потрібний — тепер на п’ятому, а в цей час до Зальцбурга відправляється аж два потяги. На п’ятому пероні потяг ще довший, ніж той, що на третьому, ми повинні дістатись по щебеню аж до останніх вагонів. Носій вимагає, щоб я заплатила відразу, він вважає, що це неподобство, що це типово, але потім, однак, допомагає мені, бо я дала йому на десять шилінґів більше, хоча неподобство лишається неподобством. Мені хотілося, щоб він не дав себе підкупити десятьма шилінґами. Тоді я змушена була б повернутися, тоді я була б за годину вдома. Потяг рушає, з останніх сил; зачиняю з гуркотом двері, які відчинилися раптом і мало не потягнули мене за собою. Я сиджу на своїх валізках, аж поки не надходить кондуктор і не веде мене до купе. Потяг навіть не думає зійти з рейок перед Аттнанґ-Пухгаймом[225], робить коротку зупинку у Лінці[226], ніколи я не була ще у цьому місті, завжди їхала далі, Лінц на Дунаї, не хочу я залишати берег Дунаю.
224
Вестбангоф — «Західний вокзал» у п’ятнадцятому районі Відня, звідки від’їжджають потяги у західному керунку.
225
…зійти з рейок перед Аттнанґ-Пухгаймом… — Аттнанґ-Пухгайм — містечко у Верхній Австрії, важливий залізничний вузол.
226
…робить коротку зупинку у Лінці… — Лінц — столиця Верхньої Австрії на берегах Дунаю, важливий промисловий центр.