…не бачила більше виходу з того чужого і дивного краю, де були лише верби, вітер і води… верби шептали усе тривожніше, вони сміялися, скрикували та стогнали… щоб нічого більше не чути, вона закрила обличчя руками… Не могла вона рушити ні вперед, ні назад, мила вибір лиш між водою і всемогутністю верб.
Антуанетта Альтенвіль стоїть на вокзалі у Зальцбурзі біля потяга на іншому боці перону й проводжає кількох знайомих, які від’їжджають до Мюнхену. Я завжди відчувала огиду до цього вокзалу, до абсурдних годин чекання та прикордонних формальностей, хоча зараз я не повинна залагоджувати жодних формальностей, бо я залишаюсь тут, у СВОЇЙ КРАЇНІ. Однак я, все-таки, маю чекати, доки Антуанетта не обійме та не перецілує усіх людей, після чого вона махає рукою за потягом, який від’їжджає, милостиво, так, мовби вона наставляє на добру путь цілу юрбу народу, хоча й про мене вона, звичайно, не забуває. Атті шалено радіє з мого приїзду, незабаром він бере участь в реґаті, як? я не знаю цього? Антуанетта весь час забуває, чим цікавляться інші люди, і, значить, Атті хоче завтра опівдні зі мною поїхати до Санкт-Ґільґену[227], бо у цій першій реґаті він, звичайно, не братиме участі. Я з недовірою слухаю Антуанетту. Не розумію, чому Атті чекає на мене, Антуанетта, здається, цього також не розуміє, вона все це вигадала лишень із люб’язності. Вітання від Маліни, сухо кажу я.
Дякую, чому ви не разом, ні, і це ж треба, вони все ще працюють! як справи у нашого милого звабника?
Те, що вона бачить у Маліні звабника, для мене так несподівано, що я починаю сміятися: Але ж Антуанетто, ти його плутаєш хіба що з Алексом Флайсером або із Фріцом! Ах, ти зараз із Алексом? Кажу люб’язно: напевно, ти з’їхала з глузду. Однак, усе ще собі уявляю, як було б тяжко Маліні наодинці в квартирі у Відні грати роль звабника. Антуанетта їздить тепер ягуаром, саме англійські машини єдино надійні, вона швидко й упевнено виїжджає із Зальцбурґу по об’їзній дорозі, яку для себе нещодавно відкрила. Антуанетта дивується, що я щасливо доїхала, про мене ходять такі комічні чутки, ніби я ніколи нікуди не можу доїхати, в усякому разі, не встигаю вчасно дістатись до місця, де на мене очікують. Розповідаю з подробицями, коли вперше була у Санкт-Вольфґанзі[228] (головне опускаю, а саме той вечір у готельній кімнаті); про те, що тоді весь час падав дощ, і що та подорож жодного сенсу не мала. Хоч і не пам’ятаю, як то було насправді, кажу, ніби падав дощ, щоб Антуанетта мала змогу пропонувати мені як компенсацію погожий, сонячний Зальцкаммерґут. Тоді вдавалось мені дуже рідко коротко зустрічатись з Елеонорою, бо вона працювала на кухні у Ґранд-Готелі, Антуанетта перериває мене роздратовано: Ні, та що ти вигадуєш, Лора, як то, на кухні? у Ґранд-Готелі? його вже давно немає, вони ж бо збанкрутували, але жити у ньому було цілком непогано! І я швидко викидаю Елеонору із пам’яті й відмовляюсь від того, щоб будь-що Антуанетті роз’яснювати та безнастанно себе саму ранити. Я не повинна була вже ніколи більше сюди повертатися.
В Альтенвілів зібралось на чай уже п’ять осіб, двоє гостей має ще надійти до вечері, а я не наважуюся сказати: Ви ж мені обіцяли, що нікого не буде, що буде тиша і спокій, лише ми у своєму колі! А завтра, виходить, приїдуть Ванчури, які винайняли для себе будинок на літо, а під кінець тижня — сестра Атті, яка наполягає на тому, щоб притягти зі собою ще й Бебі, яка, ти мене слухаєш? це неймовірна історія, вона оженила на собі в Німеччині Ротвіца, це уроджена авантюристка, а поза тим, не надто вже родовита, напевно, вона мала у них succés fou[229], німці охочі до всього, вони справді вірять, що Бебі має кревні зв’язки із Кінськими, а також із ними, із Альтенвілями, все це подиву гідне. Антуанетга вже більше не може прийти до себе від подиву.
Крадькома залишаю товариство за чаєм, блукаю містечком та понад берегом озера, а так як я уже тут, роблю різні візити. Люди в таких місцях дивно змінюються. Ванчури просять вибачення, що винаймають будинок над Вольфґанґзее, хоч я їм не дорікала, бо й я тут. Христина невпинно бігає по будинку, вона одягнула старий фартух, щоб під ним не видно було її сукні від Сен-Лоран. Це чистий випадок, охочіше вона була б зараз десь в глушині у Штирії[230]. Однак Ванчури все-таки тут, хоча їм не залежить на фестивалі. Христина стискає долонями скроні, усе тут її дратує. У саду вона садить салат та зелень, до всього, що варить, вона неодмінно додає свою зелень, вони живуть тут так просто, так неймовірно скромно, Ксандль готує сьогодні лише рис з молоком, у Христини тому вільний вечір. Вона знову притискає руки до скронь, пальцями чеше волосся. Купатися вони, властиво, ніколи не ходять, скрізь натикаєшся на знайомих, ось так, щоб я знала. Потім Христина питає: Що? в Альтенвілів? Ну так, то справа смаку, Антуанетта — чарівна особа, але Атті, як ти його витримуєш, ми з ним давно не спілкуємось, здається мені, він Ксандлеві заздрить. Я питаю здивовано: Та чому? Христина каже зневажливо: Атті теж колись малював картини, а чи просто малюнки, хто його знає! ну так, він просто не терпить, коли хтось справді щось може, як Ксандль, вони всі такі, ці дилетанти, мені взагалі не залежить на цих стосунках, практично, я Атті зовсім не знаю, Антуанетту деколи бачу в цьому містечку та в перукарні у Зальцбурзі, ні, у Відні — ніколи, вони, по суті, смертельно консервативні, хоча, власне, ніколи у цьому не зізнаються, та й Антуанетта, дарма, що має багато шарму, про сучасне мистецтво вона, перепрошую, має зелене уявлення, а те, що вийшла заміж за Атті Альтенвіля, від цього вона не програла, Ксандль, я кажу те, що думаю, я така, яка є, ти сьогодні мене доведеш до шалу, послухай, а дітям я просто знесу голову, якщо хоч хто-небудь із них ще раз прийде до кухні, прошу, наберися відваги звернутись до Атті пане докторе Альтенвіль, хотіла б я бачити, яку він при цьому скорчить гримасу, він цього навіть подумки не допускає, цей республіканець з переконання, з його червонуватим відтінком, і хоч би на його візитівці сто разів стояло д-р Артур Альтенвіль, його це потішить лише тому, що кожен все-таки знає, ким є він насправді. Отакі вони всі!
227
…поїхати до Санкт-Ґільґену… — Санкт-Ґільґен — курортне місто на західному березі Вольфґанґзее, головний центр Зальцкаммерґуту (див. прим. до с. 78 та 118 [у електронній версії — прим. 184, 221. — Прим. верстальника]).
228
…коли вперше була у Санкт-Вольфґанзі… — Санкт-Вольфганґ — мальовниче курортне містечко в Зальцкаммерґуті на березі Вольфґанґзее (див. вище).
230
…десь в глушині у Штирії. — Штирія — одна з дев’яти федеральних земель Австрії, майже половину поверхні якої вкривають розлогі ліси. Штирія межує на півдні зі Словенією.