У сусідньому домі, у Мандлів, які з року в рік щораз більше американізуються, сидить в living-room[231] якийсь молодик, Кеті Мандль шепоче мені, що він є outstanding[232], якщо я так зрозуміла, письменник, і, якщо зрозуміла його ім’я, то звати його Маркт або Марек, я не читала нічого, що він написав, і нічого про нього не чула, напевно, його лиш недавно відкрили, або він очікує, щоб його відкрили зусиллями Кеті. Не минуло ще й десяти хвилин, як він питає мене з неприхованою жадобою про Альтенвілів, відповідаю йому дуже скупо, а часом і зовсім мовчу. Чим же займається граф Альтенвіль? запитує юний геній, і продовжує в тому ж стилі: як довго я знаю вже графа Альтенвіля, чи правда, що я його близька приятелька, і чи правда, що граф Альтенвіль… Ні, не маю уявлення, я ще ніколи його не питала, чим він займається. Я? Можливо, два тижні. Ходити на яхті? Можливо. Так, я думаю, вони мають два або три човни, цього я не знаю. Можливо. Чого хоче цей пан Маркт, а чи Марек? Запрошення до Альтенвілів, а чи, може, раз у раз вимовляти це прізвище? Кеті Мандль — повненька та мила, вона червона як рак, бо ніяк не засмагне по-справжньому, гугнявить по-віденсько-американськи та американсько-віденськи. Вона велика яхтсменка в родині, єдина серйозна danger[233] для Альтенвіля, за винятком Ляйбля, як Professional[234]. Пан Мандль розмовляє мало й покірно, воліє лише споглядати. Він каже: Ви навіть не уявляєте, скільки енергії в моїй жінці, якщо вона в найближчому часі не йде до своєї яхти, то щодня перекопує наш город та перевертає дім догори ногами, деякі люди справді живуть, а інші їхнє життя лише споглядають, я належу до тих, хто лише споглядає. А Ви теж?
Я не знаю. Мені дають водку з апельсиновим соком. Коли я вперше пила цей напій? Дивлюся до склянки так, ніби в неї вставлена інша, і знову пригадую, мені стає дуже жарко, хочеться кинути склянку або вилити те, що в ній є, бо колись я пила вже водку з апельсиновим соком нагорі в одному будинку, у найстрашнішу для мене ніч, хтось хотів мене викинути із вікна, і я більше не чую, що говорить Кеті Мандль про International Yacht Racing Union[235], до якого вона, ясна річ, належить, я випиваю, задля покірного пана Мандля, всю склянку, він має знати, якими фанатами пунктуальності є Альтенвілі, неквапно повертаюсь додому в сутінках, щось бринить та шепоче поблизу озера, комарі та метелики миготять біля мого обличчя, шукаю, близька до нестями, шлях додому та думаю, що маю виглядати спокійно і безтурботно, бути в настрої, ніхто не має мене тут побачити з попелясто-сірим обличчям, воно має лишитися тут, назовні, в ночі, тут, на шляху, маю право мати таке обличчя лише тоді, коли я сама в кімнаті, і ось я заходжу до залитого світлом будинку і промовляю осяйно: Доброго вечора, Анні! Коридором клигає стара Йозефіна, а я сяю й сміюся: Доброго вечора, Йозефіно!