Ні Антуанетті, ані цілому Санкт-Вольфґанґу не вдасться мене доконати, нічого мене не заставить здригнутись, нічого мені не завадить у спогадах. У кімнаті своїй, де маю право так виглядати, як виглядаю, я, однак, не впадаю в розпач, бо на вмивальному столику біля мийниці зі старого фаянсу одразу бачу листа. Спочатку я мию руки, обережно зливаю воду в відро і ставлю глечик на місце, лиш потім сідаю на ліжко й тримаю в руці листа від Івана, якого він відіслав ще до мого від’їзду, він не забув, не загубив адресу, я багато разів цілую листа і роздумую, чи обережно відклеїти край конверта, а чи розрізати його манікюрними ножичками, чи, може, відкрити ножем для фруктів, я розглядаю поштову марку, на ній знову зображена жінка в народних строях, навіщо? Я не хочу відразу читати листа, хочу спочатку послухати музику, потім лежати довго без сну, з листом у руці, читати своє ім’я, написане рукою Івана, покласти листа під подушку, а потім, однак, його витягнути й обережно вночі відкрити. Хтось стукає в двері, Анні просовує голову. Прошу іти вечеряти, милостива пані, панство вже зібралось в покої. Ось як це тут називають — покій, а мені ще потрібно зачесатися швидко, підправити макіяж, ще раз усміхнутись при згадці про альтенвілів покій, і часу лишається обмаль. Після глухого удару гонгу, що долинає знизу, перед тим, як вимкнути світло, я розриваю конверт. Я не бачу звертання, загалом на сторінці лиш один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім рядків — всього вісім рядків — а внизу на сторінці я читаю: Іван.
Біжу вниз до покою і вже можу тепер сказати: повітря тут просто розкішне, я прогулялась і трохи розгледілась тут і там, кількох знайомих відвідала, та головне — повітря, сільська природа після великого міста! Антуанетта називає категоричним, різким голосом кілька імен, розміщає гостей. На перше — лиш суп з печінковими кнедликами. Для Антуанетти це принципово, надто тут, у будинку в Санкт-Вольфґанґу, дотримуватися старої віденської кухні. На її столі не має права з’явитися нічого непевного й новомодного, нічого французького, іспанського чи італійського, ви не будете неприємно здивовані перевареними спагеті, як то буває у Ванчурів, або в’язким та убогим сабайоном[236], як у Мандлів. Можливо, Антуанетту зобов’язує прізвище Альтенвіль, щоб назви страв та вони самі залишалися автентичними, вона знає також, що більшість гостей та родина цей принцип цілком усвідомлює. Навіть якби нічого віденського більше не існувало, у Альтенвілів, поки вони живуть, завжди їстимуть сливовий компот, картоплю по-цісарськи та гусарську печеню, не буде у них ні водогону, ані централізованого опалення, рушники будуть завжди із домотканого полотна, а вдома вестиметься конверзація, яку не можна плутати із «розмовами» або «дискусіями», а чи звичними «обговореннями», це має бути той майже зниклий різновид невагомої балаканини один попри іншого, який добре впливає на травлення та настрій усіх присутніх. Чого Антуанетта не усвідомлює, це того, що її мистецьке чуття саме в цій царині найбільше розвинулось завдяки духові Альтенвілів, а не внаслідок їй притаманних, дещо заплутаних знань та випадкових надбань предметів мистецтва сучасності. Половина гостей повинна розмовляти сьогодні французькою мовою з огляду на далеких родичів Атті, вуйка Бомона та його доньки Марі. Коли домінує французька мова, Антуанетта зненацька перебиває розмову проханням: Атті, будь ласка, десь тут перетяг, так, я відчуваю, он звідти! Атті встає двічі поспіль і поправляє портьєри, повертає і притискає віконні засуви. Усе це сьогодні — суцільне партацтво, ох, ці наші ремісники! Mais les artisans chez nous, je Vous en pris, c'est partout la même chose! Mes chers amis, Vous avez vu, comment on a détruit Salzburg, même Vienne! Mais chez nous à Paris, c'est absolument le même, je Vous assure[237]! Знаєш, Антуанетто, я подивляю тебе, як тільки Ти сьогодні усе дістаєш! Так, без Антуанетти, якій, однак, теж дістається! Ні, ми замовили зовсім простий сервіз із Італії, із Вьєтрі, це там внизу, ти ж знаєш, не доїжджаючи до Салерно! І я згадую велику, розкішну таріль із Вьєтрі, сіро-зелену, з орнаментом із листків, вона обгоріла і зникла, це була моя перша таріль для фруктів, чому сьогодні мала з’явитися в пам’яті не лише водка з апельсиновим соком, а й кераміка із Вьєтрі? Vous êtes sure qu'il ne s‘agit pas de Fayence[238]? Icyce, вигукує Антуанетта, вуйко Ґонтран зовсім мене заморочив, допоможіть мені, прошу, я все ще не розумію, чи походить фаянс від Фаєнци, а чи це одне й теж, вік живи — вік учись. Бассано дель Ґраппа? Il faut у aller une fois, Vous prenez la route, c‘était donc, tu te rappelles, Marie? — Non[239], каже Марі froidement[240], і старий Бомон нерішуче дивиться на доньку, та у пошуках допомоги, на мене, однак Антуанетта, з огляду на холодну Марі, переводить розмову швидко знову на Зальцбурґ, та, порпаючись у фальшивому зайці, шепоче мені: Ні, сьогодні фальшивий заєць не той, що завжди! До решти гостей звертається голосно: до речі, Чарівна флейта[241], ви всі там були? і що ви тепер на це скажете? Анні, скажіть Йозефіні, що сьогодні вона мене дуже розчарувала, вона знає, чому, цього можете їй не пояснювати. А що ви скажете про Караяна[242]? для мене цей чоловік завжди був загадкою!
236
…в’язким та убогим сабайоном… — Сабайон — підлива з яєчних жовтків, цукру, вина або рому (фр).
237
А наші ремісники, прошу вас, вони всюди однакові! Любі мої, ви бачили, як зруйнували Зальцбург, та навіть і Відень! Однак у нас у Парижі те ж саме, запевняю вас! (
239
Треба якось туди поїхати, Ви поїдете по дорозі, це в напрямку — чи пригадуєш Ти, Марі? — Ні (
242
…що ви скажете про Караяна? — Караян, Герберт фон (1908–1989) — диригент світової слави. Протягом 1956–1964 рр. — художній керівник Віденської опери та Зальцбурзьких фестивалів.