Найліпше піду додому, о третій ранку стою я на Унґарґассе, притуляюсь до брами будинку 9, з обох боків — лев’ячі голови, а потім ще хвилю перед брамою Унґарґассе 6, дивлюся вздовж вулиці в напрямку номера 9, у муці своїй споглядаю свій страсний шлях, яким я знову пройшла добровільно, від його дому до мого дому. У наших вікнах немає світла.
Відень мовчить.
Розділ другий
Третій чоловік[269]
Нехай Маліна запитує про все. Однак відповідаю йому, не очікуючи запитань. Місце дії цього разу — не Відень. Це місце називається Скрізь і Ніде. Час — не сьогодні. Часу немає, бо це могло бути вчора, могло бути давно, це може статися знову, це може бути завжди, дечого, певно, не бувало ніколи. Для одиниць цього Часу, в які втручаються інші часи, немає жодного виміру, немає виміру позачасовості, в якій відбувається те, чого в Часі не існувало ніколи.
Нехай Маліна знає все. Однак я уточнюю: сни ці я бачила сьогодні вночі.
Отверзається навстіж велике вікно, більше, ніж усі вікна, які мені доводилось бачити досі, але не на подвір’я нашого дому на Унґарґассе, а на похмуру долину, вкриту пасмами хмар. Під хмарами мало би бути озеро. Я вже підозрюю, яке то могло б бути озеро. Але тепер воно вже не вкрите кригою, святкова ніч, коли не було патрулів, минула, і сентиментальні чоловічі хори, які стояли колись на кризі посеред озера, зникли. А озеро, якого вже більше не видно, облягають численні цвинтарі. Хрестів немає на них, але над могилою кожною клубочуть густі темні хмари; надгробків, таблиць із написами майже зовсім не видно. Мій Батько стоїть біля мене й знімає руку з мого плеча, бо до нас підходить могильник. Батько очима наказує щось старому, той лякливо, під поглядом Батька, обертається враз до мене. Він робить зусилля щось вимовити, проте лише довго ворушить беззвучно вустами, мені вдається почути єдиний і останній вислів:
Це цвинтар убитих дочок.
Він не мав цього казати мені, і я гірко плачу.
Велика й темна кімната, ні, це вже зала з брудними стінами, вона могла б бути в родинному замку Гогенштауфенів[270], у тому, який в Апулії[271]. Бо немає ні вікон, ані дверей. Мій Батько замкнув мене тут, я хочу його запитати, що він хоче зі мною робити, та мені знову бракує відваги, його про це запитати, і я знову оглядаюсь довкола, бо мають же бути тут ще якісь двері, одні-однісінькі двері, щоб я змогла вийти на волю, хоча розумом я осягаю, що тут немає нічого, жодного отвору, тепер вже немає отворів, бо до всіх підведені чорні шланги, вони приклеєні скрізь вздовж мурів, мов велетенські п’явки, які хочуть виссати щось із стін. Чому я раніше не зауважила шлангів, вони мали тут бути від самого початку! Я була мов сліпа в напівтемряві, навпомацки рухалася вздовж стін, щоб не втратити Батька з очей, щоб віднайти разом з ним ті двері, та ось я знаходжу його й кажу: Двері, покажи мені двері. Батько здіймає спокійно перший шланг зі стіни, я бачу округлу діру, крізь яку щось віє досередини, я нахиляюсь, мій Батько йде далі, знімає зі стін шланг за шлангом, і, перш ніж встигаю скрикнути, я вже вдихаю газ, усе більше та більше газу. Я в газовій камері, це вона, найбільша газова камера світу, і я в ній сама. Газові не чинять опору. Батько мій зник, він знав, де двері, і не вказав мені їх, я помираю, а зі мною вмирає бажання його побачити ще раз, щоб сказати йому те єдине. Батьку мій, кажу я йому, хоч його вже немає, я тебе ніколи б не зрадила, я не сказала б нікому. Опору тут не чинять.
Коли це починається знову, у світі панує безлад, я знаю, що я — божевільна. Елементи світу ще тут, але в такому жаскому порядку, якого раніше ніхто ще не бачив. Навколо кружляють автомобілі, із них тече фарба, з’являються люди — личини із вишкіром, коли вони наближаються, то падають раптом, стають страховидлами із соломи, мотками металевого дроту, фігурами із картону, і я йду далі по цьому світу, який вже не світ, зі стиснутими кулаками, із випростаними руками, щоб захиститися від предметів, машин, які наїжджають на мене й зникають, і коли я від страху не можу вже рухатись далі, то заплющую очі, але фарби, блискучі, яскраві, шалені, лягають плямами на обличчя, на мої босі ноги, я знову розплющую очі, щоб зорієнтуватися в ситуації, бо хочу знайти звідси вихід, та раптом лечу догори, бо пальці на руках та ногах набрякають, стають повітряними кульками небесного кольору й несуть мене у височінь недосяжну, де стає іще гірше, потім усі вони тріскають, і я падаю, падаю і встаю, на ногах моїх пальці чорніють[272], далі я йти не можу.
269
Третій чоловік — Назва другого розділу роману — натяк на відомий фільм Керола Ріда (Великобританія 1949) за однойменним романом англійського письменника Грема Ґріна (1904–1991).
270
…в родинному замку Гогенштауфенів… — Гогенштауфени — династія швабських князів (з 1079), у 1138–1254 рр. — римо-німецькі королі та імператори; впродовж 1194–1264 рр. — королі Сицилії.
272
…на ногах моїх пальці чорніють… — Образна аналогія до вірша Понтера Айха (1907–1972) «Погляньте на пальці ніг», який Інґеборґ Бахман цитує у своїх «Франкфуртських лекціях».