Ваша Величносте!
Тут виринає з тяжких струменів фарб мій Батько, він каже глузливо: Йди далі, ну ж бо, йди далі! А я прикриваю рукою рот, з якого випали усі зуби, вони лежать нездоланною перешкодою, два півкола мармурових блоків.
Я не можу нічого сказати, бо маю тікати від Батька, подолати маю цей мармуровий мур, проте вимовляю чужою мовою: Ne! Ne! І повторюю багатьма мовами: No! No! Non! Non! Njet! Njet! No! Ném! Ném! Ні! Бо і нашою мовою я можу сказати лиш «ні», ані слова я не знайду вже в будь-якій мові. Обертається пристрій якийсь, можливо, то чортове коло, яке викидає з гондол екскременти, воно наїжджає на мене, і я кажу: Ne! Ném! Однак для того, щоб я припинила кричати Ні!, Батько встромлює в очі мені свої пальці, короткі, міцні, тверді пальці, я сліпну, але маю йти далі. Цього неможливо терпіти. Я ще всміхаюсь, бо Батько сягає мого язика, хоче його в мене вирвати, щоб і тут ніхто не почув мого Ні, хоча мене ніхто і не чує, та коли він мені вириває язик, стається щось надто жаске — до мого рота влітає величезна блакитна чорнильна пляма, щоб я не змогла вже ніколи зронити жодного звуку. Блакить, моя розкішна блакить, по якій походжають пави, блакить моєї далечини, блакитна моя Випадковість на горизонті![273] Блакить проникає в мене все глибше, до самого горла, Батько цьому помагає, він вириває у мене з тіла серце та нутрощі, та я все ще можу іти, і, перш ніж дійду до вічної мерзлоти, доходжу до першого талого льоду, і в мені лунає волання: Невже немає ані людини, невже немає тут ані людини, немає в усьому світі, невже навіть поміж братами немає людини, невже ти сам не вартий нічого, і навіть поміж братами! Усе, що від мене лишилось, заклякає у кризі, перетворюється на грудку, а я догори дивлюся, туди, де ті, інші, живуть у теплому світі, а Зіґфрід Великий[274] кличе мене, спочатку тихо, але потім на повну силу, і я нетерпляче дослухаюся до його голосу: Що ти шукаєш, яку ти шукаєш книгу? А я позбавлена голосу. Чого хоче Зіґфрід Великий? Його голос лунає згори все чіткіше: Що то буде за книга, якою буде вона — та твоя книга?
І раптом мені вдається з вершини полюса, звідки немає повернення, крикнути: Книга про пекло. Книга про пекло!
Крига ламається, я опускаюся з полюса в нетрі Землі. Я у пеклі. В’ються тонкі жовті пломені, вогнисті кучері звисають мені до ніг, я випльовую полум’я, я заковтую полум’я.
Я молю вас, звільніть мене! Звільніть мене від цієї миті! Я промовляю голосом із моїх шкільних років, але мислю абсолютно свідомо, я усвідомлюю, наскільки тепер це серйозно, я никну на чадне дно і думаю далі, я лежу там на дні та думаю, що повинна кричати, на повен голос звати людей, які могли б мене врятувати. Я кличу матір свою та сестру Елеонору, скрупульозно дотримуюся черговості, тобто спочатку матір, і то першим пестливим іменем із часу мого дитинства, а потім свою сестру, потім — (Коли прокидаюсь, то усвідомлюю, що не кликала свого Батька). Я збираю усі свої сили після того, як із льоду потрапила в полум’я, в якому з розплавленим черепом гину, збираю сили, щоб звати в ієрархічній черговості, бо черговість — це захист від чарів.
Це кінець світу, катастрофічне падіння в ніщо, світ, в якому я збожеволіла, закінчився, я хапаю себе за голову, як то часто буває, і мене охоплює жах, бо намацую на поголеній голові металеві пластинки, я здивовано озираюсь. Навколо сидять лікарі у білих халатах, вони мають привітний вигляд. В один голос кажуть, що я вже врятована, і пластинки вже можна мені познімати, а волосся виросте знову. Вони лікували мене електрошоком. Питаю: Чи маю відразу платити? Бо Батько мій не заплатить. Лікарі й надалі привітні — немає в тім поспіху. Найважливіше, Ви порятовані. Я падаю знову й прокидаюся вдруге, але ж я ніколи раніше не падала з ліжка, і лікарів тут жодних немає, та й волосся моє відросло. Маліна підносить мене і знову кладе до ліжка.
| Маліна: | Заспокойся. Нічого не сталось. Та скажи вже мені нарешті: хто це такий, твій Батько? |
| Я: | (і я гірко плачу): Я справді тут. І ти справді тут! |
| Маліна: | О Боже, чому ти весь час говориш «мій Батько»? |
| Я: | Добре, що ти мені це нагадуєш. Однак дозволь подумати трохи. Накрий мене. Ким би міг бути мій Батько? Чи знаєш, наприклад, ти, хто твій Батько? |
| Маліна: | Облишмо. |
| Я: | Скажімо, я маю про нього якесь уявлення. А хіба ти не маєш? |
| Маліна: | Ти хочеш викрутитися, хочеш бути хитрішою? |
| Я: | Можливо. Хотіла б хоч раз і тебе обманути. Скажи мені ось що: чому ти подумав, що мій Батько не є моїм Батьком? |
| Маліна: | Хто твій Батько? |
| Я: | Цього я не знаю, не знаю, я справді не знаю. Ти ж набагато мудріший, ти ж завжди усе знаєш, своїм усезнайством ти мене доведеш до безтями. А себе ти сам хіба не доводиш? Авжеж, звичайно, ніколи. Зігрій мені ноги, саме так, спасибі, мої ноги зовсім заціпеніли. |
| Маліна: | Хто він? |
| Я: | Я не скажу ніколи. Не зможу сказати, бо цього я не знаю. |
| Маліна: | Знаєш. Присягнися, що ти не знаєш. |
| Я: | Я ніколи не присягаюсь. |
| Маліна: | Тоді я скажу тобі це, чуєш, я скажу тобі, хто він. |
| Я: | Ні. Ні. Ніколи. Ніколи цього не кажи. Принеси мені льоду та холодного мокрого рушника на чоло. |
| Маліна: | (йдучи) Ти скажеш мені, будь певна. |
273
Блакить, моя розкішна блакить, по якій походжають пави, блакить моєї далечини, блакитна моя Випадковість на горизонті! — Слова з вірша Інґеборґ Бахман «До сонця». «Блакить» незмінно присутня в образному світі поетеси. Ця барва — символ романтичної туги за безкінечним (пор. «блакитна квітка», блакитна колористика у Новаліса, порив «в блакить» (ins Blau —
274
Зіґфрід Великий — герой німецьких сказань та народного героїчного епосу «Пісня про Нібелунгів», головний герой 3-ї частини драми-опери Ріхарда Ваґнера «Кільце Нібелунгів». Став символом відваги, чесності та шляхетності.