Батько мій хоче залишити матір, він повертається із Америки у фургоні й сидить, наче кучер, який ляскає батогом, біля нього — мала Меланія, яка ходила зі мною до школи, вона вже доросла. Мати моя не хотіла, щоб ми з нею дружили, але Меланія не припиняє тулитись до мене своїм великим, збудженим бюстом, який уподобав собі мій Батько, а мене він відлякує, вона поводиться лицемірно, сміється, має каштанові коси, а потім знову довге біляве волосся, вона хоче ввійти до мене в довіру саме для того, щоб я поступилася їй у чомусь, а мати моя все далі й далі відсувається вглиб фургона, без жодного слова. Я дозволяю Меланії мене обціловувати, але підставляю їй усе лиш одну щоку, допомагаю матері вийти з фургона й починаю вже щось підозрювати — бо всі ми запрошені, маємо нові вбрання, навіть Батько змінив костюм, поголився після довгого переїзду, і ми урочисто входимо до бальної зали з «Війни і миру»[289].
| Маліна: | Встань, порухайся, походи зі мною туди й сюди, дихай глибоко, глибоко. |
| Я: | Я не можу, пробач мені, прошу, і спати не зможу, якщо так буде далі. |
| Маліна: | Чому ти усе ще думаєш про «Війну й мир»? |
| Я: | Це саме так називається, бо одне йде слідом за іншим, чи не так? |
| Маліна: | Не маєш усьому вірити, краще подумай сама. |
| Я: | Я? |
| Маліна: | Війни й миру немає. |
| Я: | Якже це тоді називати? |
| Маліна: | Війна. |
| Я: | Як же мені віднайти мир? Я хочу миру. |
| Маліна: | Іде війна. Ти можеш мати лише короткий передих, не більше. |
| Я: | Миру! |
| Маліна: | У тобі теж миру немає, у тобі його теж немає. |
| Я: | Не кажи цього, сьогодні не треба. Ти жахливий. |
| Маліна: | Іде війна. Ти теж є війною. Ти сама. |
| Я: | Я — ні. |
| Маліна: | Ми всі нею є, і ти теж. |
| Я: | Тоді я більше не хочу жити, бо я не хочу війни, приспи мене краще, подбай про кінець. Я хочу, щоб війна закінчилася. Я не хочу так ненавидіти, я хочу, я хочу… |
| Маліна: | Дихай глибше, пішли. Уже краще, бачиш, вже краще, я тримаю тебе, пішли до вікна, спокійніше дихай і глибше, зроби паузу, не говори нічого. |
Мій Батько танцює з Меланією, це бальна зала з «Війни і миру»; у Меланії перстень, який подарував мені Батько, але йому вже вдалося переконати усіх, що залишить мені у спадок іще коштовніший перстень, після своєї смерті. Моя мати сидить біля мене виструнчена і мовчазна, біля нас — два крісла порожні; і два вільних місця й за нашим столом, бо вони без угаву танцюють. Зі мною мати більше не розмовляє. Ніхто не просить мене до танцю. Заходить Маліна, а італійська співачка співає: Alfin tu giungi, alfin tu giungi[290][291]! Я зіскакую з місця й обіймаю Маліну, я палко прошу його танцювати зі мною, я з полегкістю усміхаюсь до матері. Маліна бере мою руку, ми стоїмо, притулившись одне до одного, на краю танцювального кола, так, щоб Батько нас бачив, і хоча я певна, що ми танцювати не вміємо, однак докладаєм обоє зусиль, нам має це вдатися, принаймні омана, ми зупиняємося знову й знову, мовби не можемо надивитись одне на одного, та з танцями має це мало спільного. Я весь час тихенько дякую Маліні: Дякую, що прийшов, я ніколи цього не забуду, о, дякую, дякую. Тепер і Меланії захотілось потанцювати із Маліною, звичайно, також і з ним, на якусь мить мене охоплює жах, та я чую, як Маліна спокійно й холодно каже: Ні, на жаль, ми йдемо вже. Маліна відімстив за мене. При виході я опускаю на землю свої рукавички, довгі та білі, Маліна їх підіймає, я опускаю їх на кожній сходинці, і Маліна їх підіймає. Я кажу: Дякую, за все дякую! Нехай падають, каже Маліна, я тобі все підійму.
289
…ми урочисто входимо до бальної зали з «Війни і миру». — «Війна і мир» — роман-епопея класика російського реалізму ЛьваТолстого (1828–1910).
291
Alfin tu giungi — цитата з опери італійського композитора Вінченцо Белліні (1801–1835) «Сновида».