Маліни поряд немає, я поправляю подушки, знаходжу склянку з водою, це мінеральна Гессінґер, я ледь не вмираю від спраги й випиваю склянку тієї води. Навіщо сказала я це, навіщо? Більше, ніж власне життя. Я маю добре життя, усе краще й краще, завдяки Маліні. Ранок похмурий, проте вже світає. Що за вислови я виголошую, чому Маліна зараз спить? Саме зараз. Він мав би пояснити мої слова. Я не маю ненависті до свого життя, як же я можу ненавидіти більше, ніж власне життя? Ні, я не можу. Опертя я не маю лише вночі. Я обережно встаю, щоб воно лишилося добрим, моє життя, ставлю воду на чай, мушу випити чаю, у кухні я мерзну, хоча маю довгу нічну сорочку, і я готую собі цей чай, він потрібен мені, бо якщо я нічого більше не можу, то готування чаю — це, все ж таки, певне заняття. Коли закипає вода для чаю, я вже більше не поміж атолів, підігріваю маленький чайник, відраховую ложечки Earl Grey[296], заливаю його водою, я ще в стані випити чаю, я ще можу втрапити киплячою цівкою до маленького чайника. Мені не хотілося б зараз будити Маліну, однак сама я не сплю до сьомої ранку, потім буджу його й готую йому сніданок, Маліна теж не в найкращій формі, може, він пізно прийшов додому, яйце для нього зварилося надто крутим, та він нічого не каже, я бурмочу тихенько вибачення, молоко вже сквасніло, але чому всього лише за два дні? Воно ж було в холодильнику, Маліна зводить погляд: у чаї плавають білі грудки, я виливаю чай із його горнятка, сьогодні йому доведеться випити чай без молока. Усе сквасніло. Вибач мені, кажу. Що сталося? запитує Маліна. Іди вже, прошу тебе, іди, збирайся, а то ще прийдеш запізно, від самого ранку я не можу вести розмови.
Я, подібно до інших, одягнута у сибірський єврейський плащ[297]. Сувора зима, на нас сипле щораз більше снігу[298], і під снігом обвалюються мої книжкові полиці, помалу сніг замітає їх зовсім, а ми всі чекаємо, щоб нас звідси вивезли, і фотографії, ті, що стоять на полиці, стають враз вологими, це світлини всіх тих людей, яких я любила, і я витираю сніг, обтрушую фотографії, проте сніг усе падає й падає, мої пальці закостеніли, я мушу залишити ці фотографії, їх помалу вкриває сніг. Мене охоплює розпач, бо Батько спостерігає за тим, що я намагаюсь зробити, він не належить до нас, я не хочу, щоб він бачив мої зусилля та здогадався, хто на цих фотографіях. Мій Батько, який теж хотів би одягнути плаща, хоча для нього занадто товстий, забуває про ці світлини, він домовляється з кимось, знову знімає плащ, щоб пошукати ліпший, однак, на щастя, плащів немає. Він бачить, що я від’їжджаю з іншими, і я б ще раз хотіла з ним говорити, з’ясувати йому нарешті, що він до нас не належить, що він не має такого права, я кажу: Я не маю вже часу, я не маю достатньо часу. Просто, на це вже немає часу. Кілька людей із мого оточення закидають мені, що я зовсім не солідарна, «солідарна» — яке чудернацьке слово! Та мені це байдуже. Я маю десь підписатися, але підпис ставить мій Батько, він завжди «солідарний», я ж навіть не знаю, що воно означає. Кажу йому швидко: Прощавай, я більше не маю часу, я зовсім не солідарна. Я маю когось відшукати! Я ще добре не знаю, кого я маю шукати, це хтось із Печа, я шукаю його серед усіх цих людей, у цьому жахливому хаосі. Минає останній час, який мені ще лишився, я боюся, що його вивезли ще до мене, хоча лише з ним я можу про це говорити, тільки з ним, і то до сьомого покоління, за яке я не дам поруку, бо після мене нікого вже більше не буде. Я минула багато бараків і віднайшла його в найдальшій кімнаті, він там, знеможений, чекає на мене, у порожній кімнаті стоїть біля нього букет золотоглавих лілей, а він лежить на підлозі у своєму найчорнішому з чорних ряснозорім плащі, у якому я його бачила кілька тисяч років тому. Він підіймається, оспалий від сну, він постаршав на кілька років, утома його велика. Він каже мені своїм давнім голосом: Ох, нарешті, ти надійшла, нарешті! А я вклякаю, сміюся і плачу, і цілую його, ти ж бо тут, головне, що ти тут, о, нарешті, нарешті! Дитина теж тут, я бачу лише одну, — хоча мені видається, що їх мусило бути двоє, — ця дитина лежить у куті. Я відразу її впізнала. В іншім куті лежить жінка, така ніжна[299] й терпляча, це з нею він має дитину, вона нічого не має проти, щоб ми перед тим, як нас депортують, тут лягли разом. Зненацька чути наказ: Вставай! Ми всі встаємо, виходимо, малий уже там, на вантажній машині, ми маємо поспішати, щоб також встигнути піднятись на неї, я ще мушу віднайти для нас захисні парасолі, і я знаходжу їх всіх, для нього, для ніжної жінки, для дитини, для себе також, але моя парасоля мені не належить, її хтось забув у Відні, мені ніяково, бо завжди хотіла її віддати, однак зараз на це не лишається часу. З’ясувалося, що цей парашут непридатний для вжитку. Вже надто пізно, я маю взяти цю парасолю, щоб ми змогли минути Угорщину, бо я віднайшла моє перше кохання, падає дощ, із шумом ллються на всіх нас потоки дощу, передусім на дитину, яка весь час залишається такою ясною й спокійною. Знову це починається, я дихаю надто часто, напевно, через дитину, але коханий мій каже: Заспокойся, будь спокійна, як ми! Зараз уже зійде місяць. Однак мене ще проймає смертельний страх, бо це починається знову, бо я божеволію, він каже мені: Заспокойся, думай лише про Штадтпарк, думай про той листок, думай про віденський сад, про наше дерево, про те, як квітне павловнія[300]. Тієї ж миті я заспокоююсь, бо обох час спіткало те саме, бачу, як він показує на свою голову, я знаю, що вчинили вони з його головою. Вантажівка має переправитись через ріку, це Дунай, потім, однак, з’ясовується, що це інша ріка, я докладаю зусиль, щоби втримати спокій, бо тут, у дунайських заплавах, ми зустрілися вперше, я кажу, що все буде добре, але раптом мої вуста розтуляються, німо, без крику, бо, властиво, добре не буде. Він каже мені, вважай, не забудь цього слова знову, воно значить: Facile[301]! А я розумію його неправильно й беззвучно кричу: воно значить: Facit[302][303]! У ріці, у глибокій ріці[304]. Чи можу до Вас я звернутись, на хвильку? питає мене якийсь чоловік, я маю Вам передати звістку. Питаю: Кому, кому саме маєте Ви передати звістку? Він каже: Тільки принцесі Каґранській. Я кричу йому в відповідь: Не смійте називати ім’я це, ніколи. Не смійте мені щось казати! Однак він виймає сухого листка, і я тоді вірю, що він сказав правду. Моє життя закінчилось, бо він під час депортації потонув у ріці, він був для мене життям. Його я любила більше, ніж власне життя.
297
…одягнута у сибірський єврейський плащ. — Ремінісценція з вірша Пауля Целана «Бенкет» (із книги «Мак і пам’ять»). Означення «єврейський» вказує на події голокосту, локалізація сну в Сибіру — шифр таборів смерті царського та радянського режимів у Росії.
298
…Сувора зима, на нас сипле щораз більше снігу… — Ремінісценції до вірша Пауля Целана «Тепер, матусю, сніжно на Вкраїні…».
299
…лежить жінка, така ніжна… — образ із вірша Пауля Целана «Осокоре…» (із книги «Мак і пам’ять»).
300
…про те, як квітне павловнія. — Павловнія, або «цісарське дерево» (paulownia imperalis — лат.) — декоративне паркове дерево, квітне подібно до каштану, однак фіалкового забарвлення. Назва дерева перегукується з іменем Пауль.
302
Він робить (