Маліна вмикає все світло, Маліна приносить воду, божевільний напад минає, приголомшеність наростає, невже я сказала щось Маліні, невже я назвала ім’я Івана? Чи сказала «свічник»? Знаєш, кажу, вже не така збентежена, ти не маєш сприймати це надто серйозно, Іван живе, і він жив колись також раніше, дивно все це, чи не так? Передусім, однак, нехай для тебе це нічого не значить, тільки для мене сьогодні це значить усе, тому я настільки втомлена, а світло нехай горить. Іван ще живе, він подзвонить мені. Коли він телефонуватиме, скажи йому — Маліна знову ходить зі мною туди й сюди, бо я не можу лежати спокійно, він не знає, що має сказати Іванові, я чую, як задзвонив телефон. Скажи йому, скажи йому, прошу, скажи! Ні, не кажи нічого йому. Найкраще: мене нема вдома.
Мій Батько має омити нам ноги, як усі наші апостольські цісарі омивали раз на рік ноги своїм біднякам[305]. Ми саме з Іваном замочили ноги, стікає чорна вода, вона піниться брудом, ми давно вже не мили ніг. Ми краще помиємо їх самі, бо Батько мій більше не дотримується того гідного шани обов’язку. Я радію, що наші ноги вже чисті, що пахнуть вони чистотою, витираю ноги Іванові, потім собі, ми сидимо на моєму ліжку й радісно дивимося одне на одного. Та раптом чути, як хтось іде, уже надто пізно, двері розчиняються навстіж, з’являється Батько. Я вказую на Івана й кажу: Це він! Не знаю, чи маю чекати за це я смертної кари, чи мене лиш відправлять до табору. Мій Батько дивиться на брудну воду, з якої я вийняла свої запашні білі ноги, а я гордо звертаю його увагу також і на чисті ноги Івана. Батько не повинен помітити, не зважаючи ні на що, хоча він знову не виконав своєї повинності, що я радію від того, що змила все після довгого шляху. Цей шлях був занадто довгим, від нього аж до Івана, і ноги мої вкрились брудом. Поряд лунає з радіо: та-тім, та-там. Мій Батько горлає: Вимкни те радіо! Це зовсім не радіо, ти добре то знаєш, кажу я йому переконано, бо я ніколи не мала ще радіо. Мій Батько горлає знову: Твої ноги запаскуджені брудом, я сказав про це вже всім людям. Щоб ти знала. Запаскуджені, запаскуджені! Я кажу, усміхаючись: Мої ноги помиті, я надіюсь, що у всіх такі ж чисті ноги.
Що то за музика, досить тієї музики! Батько мій шаленіє, як ніколи раніше. І негайно відповідай: коли Колумб доплив до Америки? Скільки існує основних кольорів? Скільки відтінків? Три основні кольори. Оствальд налічує майже п’ятсот відтінків. Усі мої відповіді — швидкі та влучні, проте вони дуже тихі, я не винна, що Батько не чує їх. І він знову кричить, і щоразу, коли він підвищує голос, від стіни відпадає шмат тиньку, або вискакує планка з паркету. Як же він може питати, коли зовсім не хоче слухати відповіді?
За вікном темно, я не можу його відчинити й притуляю обличчя до шибки — майже нічого не видно. Помалу спадає мені на думку, що темна калюжа могла б бути озером, і я чую, як п’яні чоловіки співають на кризі хорал. Я знаю, що за мною зайшов мій Батько, він присягнув мене вбити, я швидко стаю поміж довгою тяжкою завісою та вікном, щоб він не міг схопити мене зненацька, коли виглядатиму до вікна, проте знаю вже те, чого не повинна знати: на березі озера — цвинтар убитих дочок.
На малому корабликові Батько мій починає знімати великий свій фільм. Він режисер, і все відбувається за його волею. Я знову йому поступилася — Батько хоче зняти зі мною декілька сцен, він запевняє, що мене не можна буде впізнати, бо в нього найкращий гример. Мій Батько прибрав собі чуже прізвище, ніхто не знає — яке, хоча його вже не раз можна було побачити на сяючих вивісках кінотеатрів мало що не півсвіту. Я сиджу і чекаю, ще не одягнена й не загримована, на голові — папільйотки, на плечі накинуто лиш рушник, та раптом я зауважую, що Батько використовує ситуацію й уже потаємно знімає, я обурено зриваюся з місця, не можу нічого знайти, щоб прикритись, однак підбігаю до нього й до оператора і кажу: Припини це робити, припини це негайно! Я кажу, що цю стрічку треба відразу знищити, це нічого спільного з фільмом не має, це суперечить умові, цю стрічку потрібно викинути. Батько мій каже, що саме на це він чекав, це має бути найцікавішим фрагментом у фільмі, і далі знімає. Я з жахом чую дзижчання камери та вимагаю знову, щоб він припинив це робити й віддав мені ту частину стрічки, та він незворушно знімає далі й знову відповідає «ні». Я ще більше хвилююся, я кричу йому, що він має лише секунду для роздумів, я більше не боюся його погроз, я зумію допомогти собі, якщо мені не допоможе ніхто. А оскільки він знову не реагує й секунда минає, я дивлюся на корабельні труби та на обладнання, яке стоїть навколо на палубі, спотикаюся через кабелі та шукаю й шукаю, бо як же я можу чинити опір тому, що він робить, кидаюся знову до гардеробу, двері якого зняті з завіс, щоб я не змогла там замкнутись, мій Батько сміється, однак у цю мить я бачу мисочку перед дзеркалом, у якій приготовлена для манікюру мильна вода, і, мов блискавка, мені щось спадає на думку, я беру мисочку й поливаю лугом апаратуру, виливаю його в корабельні труби, навколо здіймається пара, мій Батько стоїть, мов закляклий, а я кажу, що я ж бо попереджала, тепер я не буду більше йому коритись, тепер я змінилась, і від сьогодні кожному я сповна плататиму за все те, що він чинитиме проти угоди, подібно, як і йому. Корабель чимраз більше вкриває пара, із фільму нічого не вийде, робота має бути негайно припинена, усі стоять перелякані та дискутують, вони кажуть, що режисера і так не любили, вони раді, що фільм цей знімати не будуть. По мотузяних драбинах ми спускаємося із корабля, і, погойдуючись на хвилях, відпливаємо геть у рятункових човнах, згодом нас підбирає великий якийсь корабель. У той час, коли я, знеможена, сиджу на лавці великого корабля й спостерігаю роботи для порятунку малого, хвилі приносять людські тіла, хоча люди ці ще живі, вони вкриті, однак, численними опіками, ми маємо потіснитись, усіх їх потрібно взяти на цей корабель, бо трохи далі від нашого корабля, який тоне, вибухнув інший, він теж належав моєму Батькові, на кораблі було велике число пасажирів, і всі поранені — звідти. Мене охоплює безпричинний страх, що коли моя мисочка з мильним розчином спричинила вибух і цього корабля, я припускаю, що, лишень ми досягнемо берега, мене звинуватять у вбивстві. До нас прибиває все більше тіл, які виловлюють із води, серед них я бачу багато мертвих. Потім, однак, мені стає легше, я чую, що той корабель затонув із зовсім інших причин. Я з тим не маю нічого спільного, було це лише недбальством Батька.
305
…наші апостольські цісарі омивали раз на рік ноги своїм біднякам. — Апостольська величність — титул, який папа Римський надав королеві Угорщини Стефанові Святому, згодом, у XVIII ст., австрійським цісарям.