Ми стоїмо перед палацом на морозі п’ятдесят градусів, обоє оголені, мусимо прийняти пози, які нам було наказано, серед публіки дехто зітхає, але кожен думає, що Бардо, який насправді зовсім невинний, мій співучасник, бо нас поливають струменями крижаної води. Я чую ще, як я жалібно плачу й кидаю прокляття, останнє, що я усвідомлюю, це тріумфуючий сміх мого Батька, а його задоволений віддих — це останнє, що я іще чую. Я більше не можу просити зберегти життя для Бардо. Я перетворююся на лід.
Мої мати й сестра надіслали до мене міжнародного парламентаря, вони хочуть знати, чи й «після» такого випадку я ще готова мати якісь стосунки зі своїм Батьком. Я кажу посередникові: Ні за що на світі! Чоловік цей, ніби мій давній знайомий, ніяковіє й гадає, що, мабуть, це даремно. Як на нього, моя позиція надто сувора. Потім я йду від матері та сестри, які стоять мовчазні й безпорадні, у сусідню кімнату, щоб самій розмовляти з Батьком. Хоча думаю я непохитно, суджу непохитно, хоча тіло моє стало теж непохитним, я не можу позбутись уявлення, що повинна буду виконувати свій обов’язок, що знову з ним спатиму, міцно стиснувши зуби, з непорушним тілом. Одначе він має знати, що я це роблю лише задля інших, і міжнародної сенсації це не викличе. Мій Батько дуже пригнічений, він натякає, що почуває себе недужим, що усе йому не під силу, а я знову не можу розпочати розмову, він утікає в хворобу, якої й близько не має, щоб не думати про Меланію та про мене. Мені стає зрозуміло, що він прикривається всім можливим, бо живе тепер із моєю сестрою. Я нічого більше не можу зробити для Елеонори, вона надсилає мені записку: Молися за мене, проси за мене!
Я сиджу на ліжку, мені гаряче й холодно, дістаю книжку, яку, перед тим, як заснути, поклала вниз, на підлогу, РОЗМОВА З ЗЕМЛЕЮ, забула, на якому розділі я закрила її, безладно шукаю у змісті, в додатках, у списках термінів та чужомовних слів, серед сил і процесів, які мають підземне походження, у динаміці внутрішній. Маліна забирає у мене з рук книжку й відкладає її.
| Маліна: | Звідки взялася твоя сестра, хто вона — ця сестра? |
| Я: | Елеонора? Я не знаю, я не маю сестри, яку звати Елеонора. Однак кожен із нас має сестру, чи не так? Вибач мені. Як я тільки могла! Проте ти ж хочеш знати щось про мою справжню сестру. У дитинстві, звичайно, ми завжди були разом, потім деякий час ще й у Відні, по неділях зранку ми ходили разом на концерти до Музичного товариства, деколи призначали побачення одним і тим же чоловікам, вона теж уміла читати, написала якось три журливі сторінки, які до неї абсолютно не пасували, як багато чого нам загалом не пасує, а я не сприйняла цього серйозно. Здається, я щось пропустила. Що лишалось робити моїй сестрі? Маю надію, що незабаром вона вийшла заміж. |
| Маліна: | Про свою сестру ти не повинна так говорити, ти завдаєш собі мук, коли намагаєшся замовчати її. А Елеонора? |
| Я: | Мені треба було поставитися до цього серйозно, та я була тоді ще така молода. |
| Маліна: | Елеонора? |
| Я: | Вона набагато старша від моєї сестри, вона мала жити в інші часи, в іншому навіть сторіччі, мені знайомі її зображення, та я не пригадую, не пригадую… Вона також читала, одного разу снилось мені, як вона мені щось читає потойбічним голосом. Vivere ardento е non sentire il male[308][309]. Звідкіля це |
| Маліна: | Що з нею сталось? |
| Я: | Вона в чужині померла. |
309
Vivere ardento е non sentire il male. — Цитата з вірша поетеси Ґаспари Стампа (див. прим. до с. 77 [у електронній версії — прим. 179. — Прим. верстальника]).