Оскільки усі чоловіки позникали із Відня, я винаймаю помешкання у молодої дівчини, кімнату, не більшу від моєї кімнати в дитинстві, у ній стоїть також моє перше велике ліжко. Раптом я закохуюсь у цю дівчину, обнімаю її, у той час, коли пані Брайтнер, моя домовласниця із Унґарґассе (а чи баронеса із Беатріксґассе), лежить біля мене, товста й обважніла, вона помічає вже, що ми обнімаємо одна одну, хоча й накриті моєю блакитною ковдрою. Вона не обурена, проте говорить, що таке їй ніколи не спало б на думку, вона ж мене знає і Батька мого добре знала, хоча до сьогодні їй було невідомо, що мій Батько виїхав до Америки. Пані Брайтнер скиглить і скиглить, вона ж бо вважала мене за «святу», вона повторює кілька разів «щось на зразок святої», і для того, щоб вона не виселила мене з квартири, я намагаюся їй пояснити, що це зрозуміло й природно, після того нещастя великого, яке трапилося з моїм Батьком, я інакше не можу. Я приглядаюсь пильніше до дівчини, її я раніше ніколи не зустрічала, вона дуже ніжна і дуже юна, розповідає мені про прогулянку над Вьортерзее, я дуже вражена, бо вона говорить про Вьортерзее, однак не наважуюсь звертатись до неї на «ти», бо тоді вона здогадається, хто я. Вона не повинна дізнатись про це ніколи. Звучить музика, лагідна й тиха[312], і ми намагаємося навперебій заспівати по кілька слів до цієї музики, баронеса теж докладає зусиль, вона — моя домовласниця, Брайтнер, ми збиваємося без упину, я співаю: «Розчарування моє вже минуло»[313], а дівчина враз підспівує: «Хіба ви цього не бачите, друзі мої?» Натомість пані Брайтнер виводить: «Будьте пильні! Будьте пильні! Незабаром ніч мине!»[314]
Дорогою до мого Батька я зустрічаю групу студентів, які теж бажають до нього потрапити, можу їм показати дорогу, але я не хотіла б підійти до дверей водночас із ними. Чекаю, спираючись об стіну, а студенти тим часом дзвонять. Відкриває Меланія, вона в довгій домашній сукні, її груди знову надто великі й доступні погляду кожного, вона вітає студентів надмірно палко та удає, ніби пригадує кожного, бо бачила їх на усіх лекціях, вона осяйна від щастя й говорить, що сьогодні вона іще панна Меланія, але вже недовго, бо хоче стати пані Меланією. Ніколи, думаю я. Потім вона помічає мене, я зіпсувала їй виступ, ми недбало вітаємось, подаємо одна одній руку, однак лишень так, що долоні дотикаються пласко і жодна не потискає руки іншої. Коридором вона йде перша, це вже нова квартира, і мені стає ясно, що Меланія чекає дитини. У квартирі стоїть, понуривши голову, моя Ліна, вона вже більше не сподівалась, що я прийду, бо в цій квартирі її кличуть Ріта, щоб більше нічого не нагадувало про мене. Квартира ця велетенська, хоча складається всього з двох кімнат, зовсім вузької та здоровенної, цей поділ засвідчує архітектурні ідеї Батька, я знаю його ідеї, їх не можна сплутати з іншими. Серед меблів я бачу свою блакитну софу із Беатріксґассе, а позаяк Батько зайнятий облаштуванням квартири, я звертаюсь до нього у великій кімнаті. Батько, якому я висловлюю пропозиції стосовно блакитної софи та кількох інших речей, мене не слухає, він ходить зі своїм метром туди й сюди, обмірює стіни, вікна та двері, бо знову надумав робити щось грандіозне. Я запитую, чи маю йому пояснити зараз усно, а чи пізніше письмово, як для мене краще було б розставити меблі, і як було б ліпше для нього. Він не припиняє роботу, лишається незворушним і тільки каже: Я зайнятий, ти ж бачиш, я зайнятий! Перед тим, як вийти з квартири, я оглядаю деякі речі, високо на стіні помічаю кумедну декорацію з пір’я: у ніші, яскраво освітленій червоним світлом, стоїть багато мертвих пташок, набитих соломою, і я промовляю сама до себе, який то несмак, несмак, як завше. Нас завжди розділяли різні смаки. Його бездушність та його несмак — ці слова змішались для мене в одне, і коли Ліна, яка дозволяє себе називати Рітою, проводжає мене до дверей, я кажу, це без смаку, тут абсолютно відсутній смак, усе тут бездушне, і так з моїм Батьком буде завжди. Ліна зніяковіло киває, крадькома подає мені руку, я хотіла б зараз набратись відваги, я хотіла б, я мушу кинути з грюкотом двері, з грюкотом, так, як мій Батько завжди грюкав дверима, щоб і він зрозумів нарешті, що то значить «грюкнути перед кимось дверима». Однак двері зачиняються легко, я все ще не можу кинути з грюкотом двері. Під будинком я спираюся об стіну, мені не треба було приходити до цього дому, не треба було іти до Меланії, мій Батько вже наказав зробити переставляння в будинку, повернутися я не можу, і далі йти я не можу, але я могла б іще перелізти через паркан, там, де дуже густі корчі, і в смертельному страхові я біжу до паркану й лізу на нього, це порятунок, це був би рятунок, але нагорі, на паркані, я за щось зачіпаюсь, це дріт з колючками, колючки під напругою сто тисяч вольт, я отримую сто тисяч ударів струмом, Батько мій пропустив струм крізь дріт, по всіх волокнах тіла шаленіє в мені сила-силенна вольт. Від шаленства Батька мого я спломеніла й померла.
312
…музика, лагідна й тиха… — Слова, які вводять заключну арію Ізольди в опері Ріхарда Ваґнера «Трістан та Ізольда». «Лагідно й тихо» — стрічка з вірша Інґеборґ Бахман «Втрата».
313
«Розчарування моє вже минуло» — Парафраза арії з мелодрами Арнольда Шьонберга «Місячний П’єро» (див. прим. до с. 12 [у електронній версії — прим. 16. — Прим. верстальника]).
314
«Чи ж ви не бачите цього, друзі мої?»; «Будьте пильні! Будьте пильні! Незабаром ніч мине!» — Репліки з опери Ріхарда Вагнера «Трістан та Ізольда».