Розчахується якесь вікно, за ним — похмура місцевість, над якою гніздяться хмари, там є ще й озеро, воно стає чимраз меншим. Навколо озера — цвинтар, чітко можна розпізнати могили, над ними земля отверзається, і в ту мить із могил підіймаються померлі доньки, їхнє волосся розвіює вітер, їхні обличчя розпізнати не можна, волосся спадає до пояса, праву руку жінки підняли, це видно в білому світлі, вони розчепірюють воскові пальці, перстенів на них немає, на кожній руці бракує безіменного пальця. Мій Батько спричинює те, щоб озеро вийшло із берегів, щоб нічого не стало явним, щоб нічого не було видно, щоб жінки над могилами потонули, щоб потонули могили, Батько каже: Ця вистава зоветься: КОЛИ МИ, МЕРТВІ, ВСТАЄМО ЗІ СНУ[315].
Коли я встаю вже зі сну, то знаю, що багато років я не була в театрі. Вистава? Я не знаю жодних вистав, не маю уявлення про жодні вистави, але це мала бути вистава.
| Маліна: | Ти завжди собі уявляла надто багато. |
| Я: | Однак тоді я не могла уявляти собі абсолютно нічого. Або ми говоримо про різні речі — уявляти собі й уявлення, і не мислимо одне й те саме. |
| Маліна: | Я хочу розібратися в цьому. Чому ти не маєш перстенів? Чи ти колись їх носила? Ти ж ніколи не носиш перстенів. Мені ти розповідала, що для тебе це неможливо, носити на пальці перстень, мати щось на шиї чи на зап’ястях, або, припустімо, на щиколотках. |
| Я: | Він спочатку купив мені невеликий перстеник, хотіла його заховати у скриньці, та він запитував у мене щодня, чи до вподоби мені цей перстень, і постійно нагадував, що його я отримала саме від нього, він говорив роками про перстень цей без упину, так, ніби він міг стати сенсом мого життя, і, якщо я не говорила щодня про це добровільно, то звертався до мене із запитанням: дитя моє, а де ти маєш мого перстеника? І я, дитя, я казала йому, ради Бога, я ж цей перстень, ні, я знаю напевно, я тільки лишила його у ванній, відразу його принесу й одягну на палець або покладу біля себе на невеликий комод, біля ліжка, заснути я можу лише тоді, коли перстеник твій біля мене. Навколо цього перстенця був жахливий театр, він, попри інше, розповідав усім людям, що той перстень — його подарунок, і люди подумали врешті-решт, що як додаток і до того, подарував він мені життя або, принаймні, платню щомісяця, а чи будинок, і сад, і, на додаток, і повітря, щоб я могла дихати, я не могла вже носити того проклятого персня, а коли вже той перстень втратив усе своє значення, я охоче жбурнула б його йому прямо в обличчя, бо, по суті, подарував він мені його не за власним бажанням, я сама спонукала його, дати мені підтвердження, бо з його боку не було жодного знаку, а я чекала на знак, і, врешті-решт, я отримала перстень, про який йшлося увесь цей час. Однак не можна перстень будь-кому кидати в обличчя, на крайній випадок — лиш під ноги, але легше сказати, ніж вдіяти, бо коли хтось сидить або ходить туди й сюди, то неможливо жбурнути йому попід ноги настільки маленьку річ і досягнути цим вчинком того, чого хочеш. Тому я спочатку пішла до ванної й хотіла кинути його в унітаз, але потім мені здалося, що це надто просто, надто практично та правильно, мені хотілося теж розіграти свою власну драму, я теж хотіла надати персню певного значення, тому я поїхала на машині до Клостернойбурґу[316], там простояла кілька годин на мосту над Дунаєм під першим холодним вітром, витягла потім з кишені пальта пуделко із перснем, з пуделка — сам перстень, бо кілька тижнів уже не носила його, було це у вересні, числа дев’ятнадцятого. Холодного надвечір’я, коли ще не зовсім стемніло, я кинула перстень у води Дунаю. |
| Маліна: | Однак це нічого ще не пояснює. В Дунаї повно перстенів, щодня з дунайських мостів, між Клостернойбурґом і Фішамендом[317], під холодним зимовим вітром, а чи спекотним літнім, хтось знімає із пальця й кидає в воду перстень. |
| Я: | Я не знімала персня із пальця. |
| Маліна: | Не про це мова, я не хочу знати твоєї історії, ти щось постійно від мене приховуєш. |
| Я: | Найдивніше те, що я завжди знала, що він кружляє навколо мене з думками про смерть, я не знала лишень, в який спосіб він хоче мене усунути. Можливим було усе. Однак він міг собі вигадати тільки одну можливість, а саме її я якраз і не могла відгадати. Я не знала, що таке іще може бути, тут і сьогодні. |
| Маліна: | Може, ти і не знала, проте погоджувалась. |
| Я: | Присягаю тобі, згідною я не була, це ж неможливо, погодитись, хочеться піти геть, утекти. Що ти хочеш мені навіяти? Я ніколи з цим не погоджувалась. |
| Маліна: | Не присягайся. Не забувай, що ніколи не присягаєш. |
| Я: | Звичайно, я знала, що він хоче влучити в моє найвразливіше місце, бо потім йому не довелося б нічого більше робити, йому довелося б лише чекати, вичікувати, поки сама я, поки себе я сама… |
| Маліна: | Припини плакати. |
| Я: | Я зовсім не плачу, це ти хочеш мені навіяти, ти мене доведеш ще до сліз. Та було це зовсім інакше. Я тоді озирнулась навколо й помітила, що довкола мене, а також далеко від мого оточення усі люди тільки вичікують, нічого не роблять, не роблять чогось особливого, вони пхають іншому в руку снодійне, гостру бритву, вони намагаються посприяти тому, щоб людина, втративши глузд, проходжалась по стежці поміж скель над безоднею, щоб в оп’янінні на ходу розчинила двері потягу або, всього лиш, щоб об’явилась якась хвороба. Якщо достатньо довго чекати, то приходить загибель, приходить довгий або короткий кінець. Декому вдається ще вижити, проте лишень вижити, і не більше. |
| Маліна: | І наскільки треба погоджуватись? |
| Я: | Я надто багато страждала, я більше нічого не знаю, не визнаю нічого, як мені знати це, я знаю замало, я ненавиджу Батька свого, єдиний лиш Бог може знати, як я ненавиджу його, я не знаю, чому все це так. |
| Маліна: | Кого ти зробила своїм божеством? |
| Я: | Нікого. Так далі не піде, я не рухаюсь далі, нічого не вимальовується, я лише чую, то тихіше, то голосніше, як до образів цих промовляє голос: кровоблуд. Помилитися тут неможливо, я знаю, що все це значить. |
| Маліна: | Ні, ні, саме цього ти, властиво, не знаєш. Якщо виживаєш, то виживання стає перешкодою пізнанню, ти навіть не знаєш, якими були твої попередні життя і чим є життя твоє нині, ти плутаєш навіть свої життя. |
| Я: | Я маю всього лиш одне життя. |
| Маліна: | Облиш це мені. |
315
«Коли ми, мертві, встаємо зі сну» — П’єса норвезького драматурга, попередника натуралізму в Скандинавії та Німеччині Генріка Ібсена (1828–1906).
316
…до Клостернойбурґу… — Клостернойбург — невелике мальовниче місто в Нижній Австрії поблизу Відня на правому березі Дунаю, відоме бароковим монастирським ансамблем.
317
…і Фішамендом… — Фішаменд — невелике промислове місто в Нижній Австрії, розташоване біля місця, де р. Фіша впадає в Дунай.