Сьогодні, нарешті, прозвучала фраза, однак не з уст пана Седлачека, і не юного Фукса, а листоноші, якого я, здається, не знаю, який ніколи ще не з’являвся поміж Різдвяними святами та Новим роком із привітаннями, і тому не має підстав бути зі мною люб’язним. Сьогоднішній листоноша каже: Ви, звичайно, отримуєте лише приємні листи, а я через них надриваюся! Я заперечила: Так, Ви носите тягарі, але спочатку погляньмо, чи Ви справді принесли приємні листи, на жаль, я страждаю деколи від Ваших листів, і саме тому Ви страждаєте також задля моєї пошти. Цей листоноша, якщо не філософ, то напевно, якийсь аферист, бо отримує задоволення, коли на два звичайні листи кладе чотири конверти з чорною облямівкою. Можливо, він має надію, що звістка про смерть принесе мені радість. Та саме звістка ця не з’являється, її все немає й немає, мені не варто навіть дивитись, я викидаю чотири конверти, навіть не глянувши, у смітник. Я б відчула, якби серед них було саме те сповіщення, про яке я думаю, а цей поштар-підлабузник, напевно, мене побачив наскрізь, утаємничені бувають тільки поміж людей, яких майже не знаєш, між листонош позаштатних, як хоч би оцей. Його я не хочу більше ніколи бачити. Запитаю у пана Седлачека, навіщо нам здався на довше допоміжний персонал, листоноша, який майже не знає наших квартир, який майже не знає мене, та ще й дозволяє собі зауваги. В одному листі лежить попередження, у другому хтось мені пише, що приїжджає завтра о 8.20 на Зюдбангоф[327], почерк видається мені незнайомим, розібрати підпис я теж не можу. Треба буде запитати у Маліни.
У певні дні року поштарі бачать, як ми бліднемо, як червоніємо, і, напевно, саме тому їх не просять зайти, сісти, випити каву. Надто вони втаємничені в справи, які є, по суті, страшними, але без жодного страху носять їх вулицями, і тому всі питання полагоджують з ними у дверях, із чайовими, без чайових. На долю таку вони безумовно не заслуговують. Таке до них ставлення, яке дозволяю собі навіть я, нерозумне, зарозуміле, цілковито недопустиме. Навіть тоді, коли я отримую поштові картки від Івана, я не запрошую пана Седлачека на пляшку шампанського. Щоправда, ні я, ані Маліна не тримаємо вдома пляшок з шампанським, однак для пана Седлачека я мала б мати напоготові хоча б одну, бо він бачить, як я то блідну, то червонію, він здогадується про щось, він має щось знати.
Те, що листоношею можна стати з покликання, а також те, що лише в результаті хибних уявлень розношення пошти вибирають як випадкову професію або вважають її за таку, довів славетний поштар Краневітцер із Клаґенфурту, проти якого тоді розпочали процес, і з якого, абсолютно недооціненого, познущались громадськість та суд, засудивши за розкрадання та зловживання службовим становищем до кількох років тюрми. Репортажі з процесу Краневітцера я читала уважніше, аніж судові звіти про найсенсаційніші вбивства, які сталися протягом усіх останніх років, а чоловік, який тоді мене лише здивував, викликає сьогодні найглибшу симпатію. Починаючи з певного дня, причини він так і не зміг назвати, Отто Краневітцер перестав розносити пошту, і тижнями, місяцями громадив її у своїй старій трикімнатній квартирі, в якій він жив сам, пошта сягала вже навіть стелі, він продав майже всі меблі, щоб знайти місце для цієї гори листів, яка невпинно зростала. Листів й бандеролей не відкривав, цінних паперів та чеків не привласнив жодного разу, не крав банкнот від матерів до синів, нічого подібного йому не можна було поставити в закид. Просто він раптом не зміг розносити пошти, цей вразливий, лагідний, високий на зріст чоловік, який осягнув можливі всі наслідки свого ризикованого заняття, і саме тому цей службовець дрібний, Краневітцер, з ганьбою й ославленням змушений був піти геть з австрійської пошти, яка пишається тим, що має на службі тільки надійних, сумлінних та витривалих, незалежно від ситуації, листонош. Однак у кожній професії має бути принаймні одна людина, яка живе у глибокому сумніві й переживає конфлікт. І, власне, носіння листів могло бути пов’язаним із латентним страхом, сейсмографічною чулістю до потрясінь, які, зазвичай, визнають лише за вищими та найвищими родами занять, так, ніби пошта не має права на кризу, на Мислення — Волю — Буття[328], на скрупульозну й шляхетну відмову, яка визнається звично за будь-якими людьми, які отримують кращу платню й засідають на кафедрах, мають право на міркування про докази існування Бога, мають право занурюватися в роздуми про ontos on, aletheia[329], чи, хоч би, про виникнення Землі та утворення Всесвіту! Однак невідомого Отто Краневітцера, який отримував ще й погану платню, огудили лишень за ницість та занедбання обов’язків. Ніхто не помітив, що й він занурився в роздуми, що подив охопив і його, а з цього, в цілому, і починається філософування й становлення людства, а в справах, які вивели його з рівноваги, йому не можна відмовити в компетенції, бо хто ж міг краще, ніж той, хто тридцять років розносив кореспонденцію по Клаґенфурту, осягнути проблему пошти й проблематичність, пов’язану з нею.
327
Зюдбангоф — «Південний вокзал» — вокзал у четвертому районі Відня, побудований для залізничних ліній, які сполучали Відень з Італією та Югославією. Після відбудови 1956 р. до нього приєднали сусідній Остбангоф — «Східний вокзал», від якого залізничні лінії ведуть на схід.
328
…на Мислення — Волю — Буття… — Мислення — Воля — Буття — центральні поняття філософії, особливе місце займають у філософських системах Артура Шопенгауера (1788–1860), Фрідріха Ніцше та Мартіна Гайдеґґера.