Він досконало знав наші вулиці, відразу бачив, які листи, бандеролі, пакети, франковані правильно. Також тонкі й найтонші відмінності в написанні адрес, — «Й. В-р.[330]» або лиш ім’я, без «пан» або «пані», «проф., д-р., д-р.», могли сказати йому про манери, про конфлікти між поколіннями, соціальні сигнали тривоги більше, ніж це могли б коли-небудь визнати наші соціологи та психіатри. При неправильних або неповних даних відправника йому за мить усе було зрозуміло, само собою, без жодних вагань він міг відрізнити сімейне послання відділового листа, листи, які мали дружній характер, від справді інтимних послань, і цей визначний листоноша, який за всіх інших узяв на себе мов хрест увесь ризик своєї професії, повинен був у своїй квартирі, перед горою пошти, яка все росла й росла, пережити весь жах страждання нестерпних докорів совісті, які інші люди, для яких лист — це всього лиш лист, а бандероль — бандероль, і не більше, ніколи б не зрозуміли. Однак якщо хтось, подібно до мене, зробить хоча б лише спробу зібрати разом усю власну пошту за кілька років і потім сісти перед цією горою (а цей хтось, усе-таки, був би збентеженим, бо це була б лише його пошта, яка не зовсім сприяє тому, щоб побачити ширші контексти), той, певно, визнає, що поштова криза, навіть якщо вона сталася у невеликому місті й тривала всього кілька тижнів, перевершує своєю мораллю початок легальної, офіційної, світової кризи, до якої так часто необачно призводять, і що право на здатність мислити, яка трапляється усе рідше й рідше, визнаним має бути не тільки за привілейованими прошарками та їх сумнівними представниками, які віддаються рефлексії лише відповідно до своєї посади, а й за якимось там Отто Краневітцером.
Від часу справи Краневітцера в мені непомітно багато чого змінилося. Я маю це пояснити Маліні, і я пояснюю.
| Я: | Відтоді я знаю, що означає збереження поштової таємниці. Сьогодні я можу це усвідомити. Після випадку з Краневітцером я спалила всю свою пошту за багато років, потім я почала писати зовсім інші листи, переважно пізно вночі, до восьмої ранку. Однак ці листи, з яких я жодного не відіслала, мають для мене дуже велике значення. За ці чотири-п’ять років я написала, напевно, з десяток тисяч листів, лишень для самої себе, у них було все. Багато листів я навіть не відкриваю, намагаюсь освоїти вміння зберегти таємницю кореспонденції, піднестися до висот тієї ідеї Краневітцера, осягнути те недозволене, яке могло б полягати в читанні листа. Однак я все ще страждаю на рецидиви, бо раптом відкриваю одного й читаю, навіть лишаю його просто лежати, так що ти, наприклад, міг би прочитати його, поки я пораюся на кухні. Ось так необачно я зберігаю листи. Отож, це не криза пошти чи написання листів, до якої я ще належно не доросла. Знову в мені бере гору цікавість, я час від часу розриваю якийсь пакетик, особливо напередодні Різдва, і, засоромлена, витягую звідти якусь хустину на шию, свічку з бджолиного воску, посріблену щіточку для волосся від моєї сестри, новий календар від Олександра. Я далі непослідовна, хоча справа Краневітцера мала б допомогти мені виправитися. |
| Маліна: | Чому тобі так залежить зберегти таємницю листів? |
| Я: | Зовсім не з огляду на цього Отто Краневітцера. Лише задля самої себе. І задля тебе також. А у Віденському університеті я присягнулась тоді на жезлі. Це була моя єдина присяга. Жодній людині, жодному представникові релігії або політикові я не змогла б ніколи скласти присягу. Навіть тоді, коли я була ще дитиною, і не могла захистити себе в інший спосіб, я відразу виявлялася тяжко хворою, отримувала справжні хвороби з високою температурою, і мене не можна було послати йти до присяги. Усім людям, які складали одну-єдину присягу, доводиться тяжче. Присяги, коли їх багато, можна, напевно, ламати, тоді як одну єдину присягу — ні. |