«Пливе. Зрушає. Наче відчуває
Під своїм кілем круговерть життя».
Я веду до того, що неможливо знайти кращий опис того, що відбувалося з Ґассі, коли я промовляв ці натхненні слова. Зморшки з його чола зникли, очі стали яскравішими, він перестав бути схожим на рибу та подивився на равлика, який з доброзичливим виглядом долав свій довгий, довгий шлях. Це вже краще.
— Я тебе розумію. Ти, так би мовити, прокладеш шлях.
— Точно. Підготовча робота.
— Це блискуча ідея, Берті! Так усе буде інакше.
— Еге ж. Але не забувай, що після цього все залежатиме від тебе. Тобі доведеться засукати рукави та не шкодувати меду, бо інакше мої старання будуть марні.
Частина його попереднього відчаю знов повернулася до нього. Він тихо ахнув:
— Це правда! Що я їй в біса казатиму?
Зусиллям волі я стримав свою дратівливість. Адже цей чоловік ходив зі мною до школи.
— Дідько, але ж є сотні речей, про які ти можеш їй сказати. Поговори про захід сонця.
— Захід сонця?
— Авжеж. Половина знайомих тобі одружених чоловіків починала з розмови про захід сонця.
— Але що я можу сказати про захід сонця?
— Ну, Дживс колись досить непогано висловився з цього приводу. Я зустрів його ввечері, коли він вигулював собаку, і він тоді сказав: «Земля понура тихне перед зором, сер, повітря сповнила священна тиша»[9]. Можеш скористатися цим.
— Яка земля?
— Понура. «П» як «подагра», «о» як «озеро»…
— О, понура? Так, це непогано. Понура земля… священна тиша… Так, це досить добре.
— А потім можеш сказати, що часто думав про те, що зорі — то Божий віночок.
— Але ж я так не думав!
— Авжеж, ти так не думав. Але вона так думала. Скажи їй це, і я не бачу жодної можливості того, що вона не побачить у тобі споріднену душу.
— Божий віночок?
— Божий віночок. А ще можеш сказати, що сутінки завжди прокидають у тобі сум. Я знаю, ти хочеш заперечити, що це не так, але цього разу все має бути саме так.
— Чому?
— Тому що саме це вона в тебе й спитає, а ти її цим вразиш. Ти скажеш, що це тому, що твоє життя дуже самотнє. Непоганою ідеєю буде коротко змалювати їй твій типовий вечір у твоєму домі в Лінкольнширі, як ти важкою ходою йдеш через луки.
— Я зазвичай сиджу в будинку та слухаю радіо.
— Нічого подібного! Ти важкою ходою йдеш через луки, бажаючи, щоб хтось тебе любив. А потім заговори про той день, коли в твоєму житті з'явилася вона.
— Наче казкова принцеса.
— Правильно! — похвалив я. Від такого шмаркача я такого козиря не очікував. — Наче казкова принцеса. Молодець, Ґассі!
— А далі?
— А далі вже просто. Ти скажеш, що маєш дещо їй сказати, а тоді вже переходиш до суті. Не бачу, як тобі це може не вдатися. На твоєму місці я би зробив це в садку серед троянд. Це загально відомий факт — немає кращого ходу, ніж у сутінках привести об'єкт свого обожнювання в садок з трояндами. А перед цим тобі краще трохи хильнути.
— Хильнути?
— Чарочку.
— Ти про алкоголь? Але ж я не п'ю!
— Що?
— За все життя жодної краплини не випив.
Мушу визнати, що тут я засумнівався. Зазвичай вважається, що за таких обставин осушити келишок — життєва необхідність. Втім, якщо все було так, як він сказав, напевно, нічого не можна було вдіяти.
— Що ж, доведеться тобі постаратися діяти якнайкраще на імбирній содовій.
— Я п'ю тільки апельсиновий сік.
— Що ж, нехай буде апельсиновий сік. Скажи-но, Ґассі, розвій мої сумніви, ти справді її кохаєш?
— Дуже!
— Тоді немає більше про що говорити. Повторімо все, щоб я був певний, що ти нічого не переплутаєш. Почнеш з понурої землі.
— Зорі — Божий віночок.
— Сутінки навивають тобі сум.
— Бо моє життя самотнє.
— Змалюй життя.
— Згадати про день, коли я зустрів її.
— Додай про казкову принцесу. Скажи, що хочеш дещо їй сказати. Кілька разів зітхни. Схопи її за руку. І кажи все прямо. Кінець.
Впевнившись, що він вивчив сценарій і все тепер має йти так, як задумано, я взяв ноги на плечі та поспішив назад, до будинку.
І лише коли я зайшов до вітальні та зміг подивитися на Бассет, безтурботна веселість, з якою я взявся за цю справу, почала дещо спадати. Побачивши її ось так, зблизька, я раптом збагнув, за що саме я взявся. Думка про прогулянку з цим дивним екземпляром була анітрохи не приємною. Я не міг не згадати, як часто, знаходячись у її компанії в Каннах, я тупо витріщався на неї, бажаючи, щоб який-небудь добродій за кермом полегшив мою долю, наїхавши на неї. Як я вже неодноразово пояснював, ця дівчина була не з тих, хто мав споріднену з моєю душу.
Одначе, слово Вустера міцне. Вустери можуть вагатися, але не відступають. Лише надзвичайно чутливе вухо могло відчути тремтіння в моєму голосі, коли я питав її, чи не погуляє вона зі мною з півгодини.
— Чудовий вечір, — сказав я.
— Так, дуже чудовий.
— Чудовий. Нагадує мені Канни.
— Які там були чудові вечори!
— Чудові, — сказав я.
— Чудові, — сказала Бассет.
— Чудові, — погодився я.
На цьому звіт про погоду на французькій Рив'єрі було вичерпано. Ще хвилина, і ми вийшли на відкритий простір, вона воркувала про краєвиди, а я відповідав «О, так, авжеж» і думав про те, як мені перейти до справи.
- 10 -
Наскільки все могло би бути інакше, — не міг не міркувати я, — якби ця дівчина була однією з тих, з якою весело теревениш телефоном або катаєш її на своєму авто. Тоді б мені було достатньо просто сказати «Слухай», а вона б мені: «Що?», а я б їй: «Ти знаєш Ґассі Фінк-Ноттла?», і вона б відповіла: «Так», а я б сказав: «Він закохався в тебе», а вона б сказала або «Що, той бовдур? Боже, давно мене так не смішили!», або ж, більш пристрасним голосом: «Овва! Ти в цьому певний?» Тобто в будь-якому випадку все це закінчилося б менше, ніж за хвилину.
Але з цією Бассет очевидно передбачалося щось інше; не настільки енергійне, а радше більш тягуче. Через те, що ми жили за літнім часом, ми вийшли надвір тоді, коли сутінки ще не почали поступатися нічній темряві. Недопалок сонця досі жеврів. Починали визирати зорі, валяли дурня кажани, садок був сповнений пахощів тих білих квіток, що беруться до своєї роботи лише наприкінці дня. Отже, якщо коротко, присмерковий пейзаж тьмянів на очах, повітря завмерло в урочистій нерухомості, і не було жодного сумніву в тому, що на неї все це впливає якнайгірше. Її очі збільшилися, все її обличчя казало про те, що душа прокидається, шукаючи втіхи. Вона мала вигляд дівчини, яка чекала від Бертрама чогось казкового.
За таких обставин розмова неминуче сповільнилася. Коли обставини вимагали певної сентиментальності, я завжди почувався не в своїй тарілці; мені доводилося чути, як інші члени «Трутнів» казали про себе те саме. Понґо Твістелтон якось розповів мені, як він був колись із дівчиною в гондолі під місячним сяйвом, і єдине, що він тоді їй сказав — розповів старий анекдот про чоловіка, який так добре плавав, що його зробили інспектором дорожнього руху в Венеції. За його словами, її це не сильно розсмішило, а незабаром після того вона вирішила, що вже змерзла й час уже повертатися до готелю.
Ото ж і зараз розмова дещо гальмувала. Легко було пообіцяти Ґассі, що я натякну дівчині про серця, які болять, але ж для цього хотілося б мати якийсь привід. Тож уявіть, яку я відчув досаду, коли ми дійшли до краю ставка, вона заговорила, і я збагнув, що говорить вона про зорі.
Від цього мені жодної користі!
— О, подивіться, — сказала вона.
Казати «о, подивіться» — це в неї було хронічне. Я помітив це ще в Каннах, де вона таким чином багаторазово привертала мою увагу до таких різноманітних речей, як французька акторка, провансальська бензоколонка, захід сонця, Майкл Арлен, продавець кольорових окулярів, оксамитова блакить Середземного моря та покійний мер Нью Йорка в смугастому купальному костюмі.