А я не міг себе переконати в цьому.
Адже я знаю, як поводяться хлопці перед лицем жахливої долі. Я пам'ятаю, як Фредді Віджин, один з найвідважніших членів «Трутнів», розповідав про пожежну тривогу в приморському готелі, де він жив; тоді він, анітрохи не рятуючи жінок, зліз по пожежній драбині менш ніж за десять секунд, упродовж яких його розум був зайнятий лише одним — виживанням Ф. Віджина. А щодо ідей надання допомоги іншим, то за його словами він був готовий стояти внизу й ловити їх простирадлами, але не більше.
То чому це мало бути інакше у випадку з Оґастасем Фінк-Ноттлом і Гільдебрандом Ґлоссопом?
Ось такі були мої думки, коли я стояв, тримаючись за мотузку, і напевно я відмовився б від усього цього, якби цієї миті не уявив собі Бассет, яка почує цей дзвін уперше. Цей абсолютно новий досвід, напевно, мало з розуму її не зведе. І цей образ так мені сподобався, що я більше не чекав, а взявся за мотузку, вперся ногами в землю та потягнув.
Як я вже казав, я не чекав на те, що дзвін буде тихий. І він не був тихий. Коли я чув його востаннє, я був у своїй кімнаті на протилежному боці будинку, і навіть тоді він викинув мене з ліжка так, ніби щось піді мною вибухнуло. А стоячи так близько до нього, я відчув усю його міць і силу: за все своє життя я не чув нічого схожого.
Зазвичай я радше люблю, коли шумно. Пригадую, як одного вечора «Котяче м'ясо» Поттер-Пербрайт приніс до «Трутнів» поліцейську торохтілку та скористався нею, коли стояв за спинкою мого крісла. А я тоді лише влаштувався зручніше та із задоволеною посмішкою заплющив очі, наче глядач опери в ложі. Те саме трапилося, коли син тітки Агати підніс сірник до пакунка святкових феєрверків, щоб побачити, що трапиться.
Але дзвін Брінклі Корт — це навіть для мене було забагато. Потягнувши його кілька разів, я вирішив, що цього вже досить, і неспішно пішов на головний газон, щоб з'ясувати, яких мені вдалося досягти результатів.
Брінклі Корт не осоромився. З першого погляду я зрозумів, що зібралися всі. Кидаючи погляд то туди, то сюди, я бачив то дядька Тома в пурпуровому халаті, то тітку Делію в синьо-жовтому. Також я побачив Анатоля, Таппі, Ґассі, Анджелу, Бассет і Дживса, саме в такому порядку. Вони всі були тут.
Але — і це відразу стурбувало мене — я не бачив жодної ознаки того, що відбулися які-небудь рятувальні заходи. Я, звісно, сподівався побачити в одному кутку Таппі, який стурбовано схилився над Анджелою, а в іншому — Ґассі, який обмахував Бассет рушником. Натомість Бассет стояла біля тітки Делії та дядька Тома, які намагалися переконати Анатоля, що в цьому можна знайти щось гарне, тим часом як Анджела з ображеним виразом обличчя спиралася на сонячний годинник, а Ґассі сидів на траві й тер рукою подряпану гомілку. Таппі самітно ходив туди-сюди по доріжці.
Тривожна картина, погодьтеся. Владним жестом я покликав до себе Дживса.
— Ну, Дживсе?
— Сер?
Я суворо подивився на нього: «Сер», трясця!
— Який сенс тепер казати «сер», Дживсе? Подивись навколо. Переконайся на власні очі. Твій план зазнав фіаско.
— Безперечно, схоже на те, що не все трапилося так, як ми передбачали, сер.
— Ми?
— Як я передбачав, сер.
— Ото ж бо! Хіба я тобі не казав, що це буде фіаско?
— Я пам'ятаю, що ви виявляли сумнів, сер.
— Сумнів — це не те слово, Дживсе. Я від самого початку не мав ані краплі віри в цю ідею. Коли ти вперше про це згадав, я сказав, що це дурниці, і мав слушність. Я не виню тебе, Дживсе. Ти не винен у тому, що перетрудив свій мозок. Але після цього — вибач мене, якщо я завдаю цим болю твоїм почуттям, Дживсе — я буду розумніший і не дозволятиму тобі займатися чимось, окрім найелементарніших проблем. Краще нам залишити це поміж нами, ти згодний? Найдобріше — бути чесним і відвертим.
— Авжеж, сер.
— Тобто, наче ніж хірурга.
— Саме так, сер.
— Я вважаю…
— Вибачте, що перебиваю вас, сер, але мені здається, що місіс Треверс намагається привернути до себе вашу увагу.
І цієї миті лунке «Агов!», яке могло бути видане лише зазначеною родичкою, переконало мене в тому, що він мав рацію.
— Підійди-но на хвилиночку сюди, Аттіло, якщо твоя ласка, — гримнув добре знайомий (а за певних обставин любимий) голос, і я пішов.
Я відчував великий неспокій. Мені вперше спала думка про те, що я не приготував справді доброї історії, яка могла б виправдати моє сумнівне рішення задзвонити о цій порі доби в пожежний дзвін, а раніше я, бувало, чув від тітки Делії досить вільні вирази навіть після менших провокацій.
Втім, вона не виявляла жодної ознаки агресії. Скоріше вона була холодна та спокійна, якщо ви мене розумієте. Було видно, що це жінка, яка зазнала страждань.
— Що ж, Берті, любий, — сказала вона, — ось ми й зібралися.
— Так, — обережно відповів я.
— Адже всі на місці, так?
— Начебто так.
— Чудово. Це так корисно для нашого здоров'я — бути надворі, а не в задушливих спальнях. Я щойно заснула, коли ти почав виконувати свій номер зі дзвоном. Бо це ж ти, дитятко моє миле, дзвонив, так?
— Я дзвонив, так.
— На це була якась причина, чи це просто примха?
— Я думав, що почалась пожежа.
— А чому ти так вирішив, любий?
— Мені здалося, що я побачив полум'я.
— Де, любий? Скажи тітоньці Делії.
— В одному з вікон.
— Зрозуміло. Отже, ми всі перелякалися до смерті та повискакували зі своїх ліжок через те, що тобі щось привиділося?
Цієї миті дядько Том видав такий звук, ніби відкоркували пляшку, а Анатоль, чиї вуса повиснули зовсім низько, сказав щось про «якихось мавп» і, якщо я не помиляюсь, про «rogommier», що б це не означало.
— Я визнаю, що я помилився. Мені шкода.
— Не треба просити вибачення, крихітко. Хіба ти не бачиш, які ми всі задоволені? А чому ти взагалі був надворі?
— Просто гуляв.
— Зрозуміло. І ти продовжиш свою прогулянку?
— Ні, я, мабуть, вже піду спати.
— Добре. Бо я теж хочу піти спати й не думаю, що зможу заснути, знаючи, що ти десь надворі даєш волю своїй надто розвинутій уяві. Бо далі тобі може уздрітися рожевий слон, що сидить на підвіконні вітальні, і ти почнеш кидати в нього камінням… Що ж, ходімо, Томе. Вистава, схоже, закінчилася… Втім, зачекай-но. Цар тритонів хоче нам щось сказати… Так, містере Фінк-Ноттл?
Ґассі, який підійшов до нас, був чимось засмучений.
— Отакої!
— Кажіть уже, Оґастесе.
— Отакої, що ж ми тепер робитимемо?
— Особисто я маю намір повернутися в ліжко.
— Але ж двері зачинені!
— Які двері?
— Парадні двері. Хтось їх, напевно, захлопнув.
— Тоді я їх відчиню.
— Але вони не відчиняються.
— Тоді я спробую інші двері.
— Але всі інші двері заперті.
— Що? Хто їх запер?
— Не знаю.
Я висунув гіпотезу:
— Вітер?
Тітка Делія подивилася мені прямо в очі.
— Не випробовуй моє терпіння так сильно, — попросила вона. — Не зараз, серденько.
І справді, ще не завершивши казати, я й сам помітив, що вітру не було.
Дядько Том сказав, що ми мусимо залізти у вікно. Тітка Делія слабко зітхнула:
— Як? Чи змогли б це зробити Ллойд Джордж, Вінстон або Болдвін?[19] Ні. Бо ти всі вікна позакривав ґратами.
— Отакої! Боже Всевишній, то подзвоніть тоді!
— У пожежний дзвін?
— У дзвінок на вході.
— І що це дасть, Томасе? В домі нікого немає. Усі слуги в Кінгхемі.
— Але ж не можемо ми, в дідька, залишитися тут на всю ніч!
— Не можемо? А ось побачиш. Для мешканців заміського будинку, в якому оселився цей Аттіла, немає нічого, абсолютно нічого неможливого. Сеппінгс, напевно, взяв ключ від задніх дверей із собою. Доки він не повернеться, нам доведеться чимось розважатися.
Таппі запропонував:
— А чому б не взяти один з автомобілів і не поїхати на ньому в Кінгхем і не взяти в Сеппінгса ключ?