Алісон почала розповідати про себе, про свою долю стюардеси.
— Господи, яка мова може бути про свіжість вражень! Ця свіжість триває хіба що кілька перших рейсів. Попри те, що весь час нові люди, нові міста, нові романчики з вродливими пілотами… Ці бевзі мало не всі мають нас за одну з їхніх вигод у польоті. Вважають, що ми стоїмо в черзі й не можемо дочекатися, коли вони зволять нас ощасливити своїми жалюгідними, уцілілими в боях за Англію пісюнами.
Я засміявся.
— Ніко, це не смішно. Заживо гниєш у цій клятій бляшанці. А назовні така воля, такі простори… Часом кортить шарпнути за ручку аварійного люка й здиміти в тих просторах. І падати… одна хвилина чудесного вільного лету без пасажирів…
— Це несерйозно.
— Серйозніше, ніж тобі здається. У нас таке зветься депресією від чарівливости. Коли наскрізь просякаєш штампованою дешевою чарівливістю й тратиш людську подобу. Щось таке, як… ото часом після старту так заморочишся роботою, що й не знаєш, чи високо забрався літак. А тоді раптом глянеш в ілюмінатор — і тебе ошелешує… І з цією депресією подібно. Зненацька усвідомлюєш, наскільки далеко ти відбігла від себе справжньої — такої, яка є. Чи такої, яка була колись… Поганенько я пояснюю.
— Аж ніяк. Дуже добре.
— Тоді відчуваєш, що тобі ніде нема місця. Як знаєш, у мене й так були клопоти з отим місцем. В Англії неможливо жити. Вона дедалі прикріша з отим її вічним «honi soit qui mal y pense[154]» — хай-но тільки спробуй подумати щось лихе про її смердючі кальсони. Це якась трупарня. Австралія ж… Австралія… Господи, як я її ненавиджу, цю батьківщину! Жалюгідну, обмежену, тупу… — Алісон обірвала мову.
Ми пройшли шмат дороги, поки Алісон повела далі:
— Вся річ у тому, що я ніде не вкоренилася й ні з чим не зв’язана. Хоч яке місто візьми — я до нього лише прилітаю. І відлітаю. Або пролітаю над ним. У мене залишилися тільки люди, які мені подобаються. Яких я люблю. Вони — моя єдина й остання батьківщина.
Вона оглянулася — кинула несмілий погляд. Довго носилася з цією правдою про саму себе, про свою безпритульність і неприкаяність, знаючи, що в мене така сама правда.
— Принаймні ми позбулися геть зайвих ілюзій, — зауважив я.
— Мудрі з нас люди.
Алісон стихла. Я пропустив повз вуха цей в’їдливий закид.
Зовні незалежна, ця дівчина дуже потребувала опори. Все своє життя старалася спростувати цю істину й тим самим підтверджувала її. Немовби морська анемона. Тільки доторкнися — зразу ж приссеться до руки.
Алісон зупинилася. Ми водночас почули шум, гуркіт води, що долинав знизу.
— Я б хотіла помити ноги. Може, зійдемо?
Збочивши з дороги в ліс, ми невдовзі натрапили на ледь помітну стежку й спустилися нею до полянки. Побіч неї бив поверхню кришталево чистого озерця водоспад заввишки з десять футів. Галявинка буяла квітами та метеликами — блюдце смарагдово-золотистої розкоші проти лісового сутінку позад нас. На узліссі стояв невисокий стрімчак з неглибокою печерою. Перед нею якийсь пастух спорудив із ялинових віт щось на зразок альтанки. На долу розсипано овечі балабушки, засохлі й старі. Очевидно, цього літа тут ніхто не бував.
— Гайда купатися, — запропонувала Алісон.
— Ця вода холодна як лід.
— Та невже!
У строкатій тіні ялинової альтанки вона стягла блузку через голову й розстібнула ліфчика, широко усміхаючись мені.
— Тут, либонь, аж кишить зміями.
— У раю теж був змій.
Алісон вислизла з джинсів і білих трусиків. Потяглася, зірвала із змертвілої галузки суху шишку й подала мені. Я дивився, як вона у Євиному вбранні біжить по високій траві до озерця, торкає пальцем ноги пінисті брижі й здригається. А тоді заходить у воду до колін і, вереснувши, плавно поринає. Слідом за нею я занурився в цей нефритово-зеленкуватий талий сніг, і мені забило дух, серце підскочило мало не до горла. Прекрасно — тінь дерев, осоння галявинки, білопінно-шумливий гук водоспадика, льодяний холод, безлюддя, сміх і нагота. Тільки смерті під силу стерти з пам’яті такі миті.
Ми сиділи на траві біля печери, сохли на пригріві та вітерці й доїдали шоколад. Лігши навзнак, розкинувши руки й трохи розвівши ноги, Алісон віддалася сонцю і — як я зрозумів — мені. Якусь хвилину я полежав у такій самій позі, заплющивши очі.
154
«Ганьба тому, хто погано про це подумає» (франц.). Девіз англійського ордена Підв’язки.