— Заголовок не ми придумали.
— Я так і зрозумів.
На другому витинку — із «Сінема трейд ньюс» — по-американському повторено те, що розповіла мені Жулі.
— І принагідно… Це моя мама.
Глянувши в портмоне, я побачив любительську світлину. Жінка з пухнастим волоссям на шезлонґу в саду. Поряд неї — масивний спанієль.
Я зауважив ще одну світлину й змусив Жулі показати її. Зодягнений у спортивну сорочку чоловік років тридцяти з гаком справляв враження розумного й нервового.
— Це…
— Так, це він, — відповіла Жулі й додала: — Колишній.
Забрала знімок. Її обличчя набрало замкненого виразу, й я не наполягав на розмові про цього чоловіка. Вона квапливо повела далі.
— Звичайно, тепер ми тямимо, що Моріс подбав про чудове прикриття. Якщо ми маємо зіграти ролі добре вихованих дочок посла у 1914 році, то треба ходити на уроки бонтону, вчитися тодішніх манер. Треба ходити на примірки. Весь одяг Лілі пошито в Лондоні. У травні ми полетіли до Афін. На летовищі Моріс сказав, що знімальна група збереться за два тижні. Він попередив про це ще в Англії, й ми не запідозрили нічого лихого. Джун і я вирушили з ним у круїз. До Родосу й Криту. На «Аретузі»[165]. Так називається його яхта.
— Він не запливає сюди на цій яхті?
— Зазвичай вона стоїть у Нафпліоні.
— Де ви мешкали в Афінах? У нього вдома?
— Мабуть, у нього там нема свого будинку. Принаймні так каже. Ми зупинилися в готелі «Ґранд-Бретань».
— Контори теж нема?
— Нема, — Джун, досадуючи сама на себе, стисла губи. — Але ж нам сказали, що в Греції фільмуватимуть пленери, а інтер’єри — в Бейруті. Він показав ескізи декорацій… Ніколасе, для нас світ кіно був новиною. Якби ж то ми не були такі наївні й збуджені хорошою нагодою… А він ще познайомив нас із двома членами знімальної групи. З актором-греком, що мав грати роль поета. І з директором картини. Теж греком. Ми разом повечеряли… Вони нам сподобалися. Весь час розмовляли про фільм.
— А ви не спробували розвідати, що це за люди?
— Ми затрималися в Афінах усього на два дні, а тоді разом із Морісом відплили на яхті. Ті двоє мали приїхати сюди.
— Але так і не приїхали?
— Відтоді про них ні слуху ні духу. — Жулі висмикнула нитку з рубця сукенки. — Правду кажучи, нас дивувало, що роботу над фільмом не рекламують, мало не засекречують, але в Моріса й на те знайшлася готова відповідь. Мовляв, у Греції досить обмовитися, що хочеш зняти кінофільм, — зразу матимеш на голову сотні охочих найнятися статистами.
У цих краях трапився випадок, що підтверджував слушність такої відповіді. Зо три місяці тому на Гідрі працювала грецька знімальна кіногрупа. Двоє з нашого шкільного допоміжного персоналу втекли туди, сподіваючись найнятися на роботу. Зчинився скандал і не влягався добрих кілька днів. Я не сказав про це Жулі, лишень значуще підсміхнувся.
— Отже, ви приїхали на острів.
— Після чудової подорожі. І тут почалося суще божевілля. Не минуло й двох діб. Ми враз відчули, що Моріс трохи змінився. Джун і я зблизилися з ним під час круїзу… Мабуть, нам бракувало батька, що загинув у сорок третьому. Звичайно, Моріс не міг його замінити, зате ми неначе знайшли омріяного дядечка. Провівши втрьох стільки часу, ми відчували, що йому можна довіряти. Ці незабутні вечори на яхті. Безконечні дискусії. Про життя, кохання, літературу, театр… про все. Та досить було спробувати дізнатися про його минуле, зразу ж ніби завіса спадала. Знаєте, є події та факти, які можна правильно зрозуміти, тільки дивлячись на них у минулому часі. Як би це сформулювати… На яхті все було цивілізовано й культурно. А тут ми раптом ніби стали його власністю. Ніби перестали бути гостями.
Жулі знову шукала мого погляду, ніби побоювалася осуду за те, що знайшла в старигані щось позитивне. Спершись на лікоть, вона стихла. Раз у раз відкидала з обличчя розвіяне вітром волосся.
— Мені знайоме таке відчуття.
— З самого початку… нам захотілося оглянути село. Але Моріс не дозволив. Мовляв, треба знімати кіно тихо, без зайвого розголосу. Вийшло аж надто тихо. Нема генераторів, юпітерів, усієї потрібної машинерії. Нема самих кіношників. І постало відчуття, що Моріс за нами стежить. Почав якось дивно усміхатися. Ніби він знає щось таке, чого нам ніколи не осягти. І вже не вважає за потрібне це приховувати.
165
Нереїда й німфа з давньогрецької міфології. Втікаючи від річкового бога Алфея, обернулась у джерело. Алфей став річкою, води якої поєдналися з водами Аретузи.