— Це, мабуть, моя сестра. Кличе на обід.
Я нахилився й поцілував її в маківку.
— Краще було б залишатися тут.
— Тоді вона піде шукати нас. — Жулі кинула на мене буцімто холодним оком. — До слова. Більшість чоловіків вважає, що Джун привабливіша, ніж я.
— Якщо це так, то вони телепні.
Дзвінок затих. Ми й далі сиділи поруч. Вона тримала мене за руку й розглядала її.
— Мабуть, оте, чого вони домагаються, легше дістати від неї, аніж від мене.
— Таке можна дістати від кожної дівчини. — Жулі й далі придивлялася до моєї руки, ніби до чогось зовсім не пов’язаного зі мною. — А чи дістав це від тебе отой твій колишній?
— Я хотіла, щоб так сталося.
— Що ж у вас не склалося?
Вона труснула головою, даючи зрозуміти, що це непроста справа. Однак спробувала пояснити.
— Я не дівчина, Ніколасе. Не в тому річ.
— Може, в тому, що ти побоювалася знову зазнати чогось прикрого?
— Побоювалася, що мене знову… використовуватимуть.
— Як саме тебе використовували?
Знову озвався дзвінок. Жулі усміхнулась.
— Це довга історія. Іншим разом.
Цмокнувши мене, вона звелася й узяла кошичок, а я склав килимок і накинув його на плече. Ми рушили до вілли.
Як тільки ми ввійшли в ліс, я краєм ока вгледів, що зліва, ярдів за сімдесят, майнув темний силует за гущею навислих гілок. За способом рухатися я розпізнав, хто це.
— За нами стежить цей чорний Джо.
Ми не спинилися. Жулі глянула в його бік.
— Нічого не вдієш. Не зважаймо на нього.
Спробуй-но не зважати на очі, що потайки спостерігають за нами ззаду, з-поза дерев. Далі ми йшли на віддалі одне від одного, обтяжені провиною. Одна частина мого єства презирливо нехтувала чуття цієї нібито провини. Що краще я пізнавав справжню Жулі, то штучнішими видавалися умови й обставини, які порізнювали нас двох. Друга частина — вічна дитина, плекана в обмані й лицемірстві, — мирилася з цим чуттям. У змові завжди є щось еротичне. Мабуть, варто було б мені розпізнати набагато реальнішу та вагомішу провину й запам’ятати інші очі, значно надійніше сховані в темному лісі підсвідомости. А може, попри мою позірну непам’ятливість вони таки залягли у споминах і приємно лоскочуть самолюбство. Збігло чимало часу, поки я втямив, чому автоперегонці й подібні до них люди мають хворобливу пристрасть до швидкої їзди. Бо ніколи не бачать смерти перед собою, натомість відчувають, що вона завжди ззаду. Щойно спинилися, аби подумати й одуматися, — вона вже їх доганяє.
Ми наближалися до колонади. Із залитих сонцем сходів звелася голонога дівчина в цеглястій сорочці.
— Я вже гадала без вас почати. Живіт підвело з голоду.
Під розстібнутою сорочкою було видно темно-синє бікіні. На ті часи нове й незвичне слово, як і сам крій купальника. Правду кажучи, досі я бачив бікіні тільки на газетних знімках, а тепер оторопів… голий пупок, стрункі ноги, брунатно-золотиста шкіра й допитливі очі на додачу. Побачивши цю юну середземноморську богиню, Жулі поморщилася, а та тільки усміхнулася ще ширше. Йдучи за нею до стола, поставленого в тіні аркади, я згадав був сюжет «Трьох сердець», але зразу ж прогнав цю думку з голови. Джун вийшла за ріг колонади, гукнула Марію й повернулася до сестри.
— Вона щось говорила про яхту. Я заледве вловила кілька слів.
Ми сіли. Прийшла Марія й заговорила з Жулі. Я майже все розумів. О п’ятій прийде яхта й забере дівчат. Саму Марію Гермес повезе переночувати в селі. Їй треба до зубного лікаря. «Молодому панові» належить повернутися до школи, бо на ніч віллу замкнуть. Жулі спитала, куди попливе яхта. Ден ксеро, деспіна. Не знаю, панночко. Повторивши: «о п’ятій», ніби в цьому полягала вся суть повідомлення, служниця звично вклонилася й рушила до хатини.
Жулі переклала сестрі цю новину.
— Невже так і мало бути за сценарієм? — спитав я.
— Я гадала, що ми залишатимемося тут, — відповіла Жулі. Повагавшись, глянула на Джун, вона — на мене, а тоді іронічно звернулася до сестри:
— То як воно: довіряємо йому, а він нам?
— Так.
Джун вищирилася.
— Що ж, ласкаво просимо, Піпе[166].
Розгубившись, я глянув на Жулі.
— Ви ж ніби казали, що в Оксфорді вивчали англійську літературу, — шепнула вона.
Між нами зненацька лягла тінь колишньої підозрілости. Спохватившись, я набрав повні груди повітря.
— Самі тобі літературні ремінісценції, — усміхнувся я. — Міс Гавішем знову вирушає на прогулянку?
166
Ліричний герой, від імени якого ведеться оповідь у романі Чарлза Діккенса «Великі сподівання», безнадійно закоханий в Естеллу, названу дочку міс Гавішем.