— Розумію.
— Я запевняла його, що це дрібниця. Себе теж. Треба тільки набратися терпцю. Що ж… час ішов. Удень було й далі чудово тримати компанію з Ендрю… — Жулі надовго замовкла. — Ніколасе, я скоїла щось жахливе. Вийшла з нашого пансіону в Сієні, сіла в потяг і поїхала до Англії. Просто так, не попередивши. Щось у мені зламалося. Я усвідомила, що між нами завжди буде ця проблема. Коли нам… не вдавалося, ми виходили на прогулянку, а я тоді дивилася на італійських хлопчиків і думала… — Вона обірвала сама себе, ніби й досі соромилася своїх тодішніх думок. — Ось що завдяки тобі я відчула в капличці. Яким простим може бути все на світі.
— І відтоді ви не бачились?
— Бачились. Собі на лихо.
— Розкажи.
— Я втекла до рідної домівки в Дорсеті. Не могла сказати мамі всієї правди. Ендрю теж повернувся й наполягав, щоб ми зустрілися в Лондоні. — Згадуючи, Жулі труснула головою. — Він впав у розпач, доходив до самогубства, і зрештою я… піддалася. Не стану вдаватися в несмачні подробиці. У заміжжі з ним я б не витримала. Тож влаштувалася на роботу саме в Лондоні, аби тільки якнайдалі відбитися від Кембриджа. А проте… Ми знову спробували щастя в ліжку, і… ой, це тяглося кілька місяців. Дві нібито розумні особи поволі зжирають одна одну. Коли він телефонував і казав, що на вихідні не вибереться до Лондона, я полегко зітхала… — Жулі різко обірвала розповідь. Здобулася на відвагу повести далі, переконавшись, що я не бачу її обличчя. — Найкраще йому вдавалося, коли я прикидалася хлопчиком… Я гидувала такими штучками. Він теж, це правда. — Вона зачерпнула повітря, і я відчув це шкірою. — Кінець кінцем Джун спонукала мене зробити те, на що я кілька місяців не наважувалась. Час від часу Ендрю мені пише. Але між нами все скінчилося… Фінал сумної казочки.
— Таки сумної.
— Повір мені, я не святенниця. Просто…
— Це не твоя провина.
— Насамкінець усе виродилося в щось мазохістичне. Що бридкіше воно ставало, то шляхетнішою я себе вважала.
— І відтоді тобі ніхто не траплявся?
— Навесні цього року я якийсь час зустрічалася з таким одним із «Тавістоку». Але він швидко зміркував, що зі мною не варто зв’язуватися.
Я перебирав пальцями пасма її волосся.
— Чому?
— Бо я не захотіла піти з ним до ліжка.
— Це ж як — задля принципу?
— В Кембриджі я мала ще одного кавалера. На першому курсі.
— А з ним як склалося?
— По-дурному. Все навпаки. Вночі набагато приємніше, ніж удень, — відповіла Жулі й іронічно докинула: — На лихо, він про це знав. А одного разу виявилося, що я не одна-єдина тятива для його лука[169].
— Йолоп, це очевидно.
— Знаю, що чоловіки вважають інакше. В усякому разі такі, як він. А я почувалася приниженою. Котрою вже з ліку головою на стіні з трофеями.
Я поцілував її волосся.
— Треба визнати, що в нього непоганий смак у виборі трофеїв.
— Ти з багатьма дівчатами спав? — тихо, несміло й трохи наївно спитала Жулі після короткої мовчанки.
— У мене ніколи не було такої, як ти. І ніколи не бувало, щоб більш як з одною нараз.
Запізно зауваживши двозначність свого питання, вона спохопилася.
— Я не те хотіла… ну, розумієш.
Зачеплена тема не належала до тих, які я мав би охоту розвивати, але Жулі явно нею зацікавилася.
— Ніколасе, я ж не Джун, мені це не байдуже.
— То я їй байдужий?
— Ти їй подобаєшся. Якщо це для тебе щось важить.
— Для тебе, судячи з тону, значно більше важить.
— У неділю я була дуже сердита на сестру, — штовхнула мене ліктем Жулі. — І на тебе також. Ти ж на неї не сердився.
— Не було за що. Джун допомогла мені уявити тебе в такій ситуації.
— Відтоді сестра безперестанку мені докучає. Торочить, що вона тобі більш до вподоби, ніж я.
Я пригорнув її міцніше.
— Я знаю, котра з вас мені більш до вподоби. Причому набагато.
Запала тиша. Взявши мене за руку, Жулі бавилася пальцями.
— Вчора ввечері ми з нею теж сюди ходили.
— Навіщо?
— Було душно. Ми не могли заснути. Захотіли скупатися. Джун сподівалася, що з лісу вискочить гарненький грецький пастушок.
— А ти?
— Згадувала свого пастушка, англійського.
— Шкода, що не маємо в чому скупатися.
Вона безперервно гладила кінчики моїх пальців.
— Вчора теж не було в чому.
— Це пропозиція?
Жулі трішки побарилася з відповіддю.
— Джун побилася зі мною об заклад, що я не посмію.
169
Жулі натякає про порівняння в поемі «Пісня про Гаявату» Генрі Лонґфелло: «Чоловік і жінка — наче // Лук з міцною тятивою».