Якось взимку я, повертаючись із самітної прогулянки, зайшов сюди вихилити чарку. Пам’ятаю, в балакучого шинкаря була така вимова, що вдавалося його сяк-так розуміти. Як на Фраксос, він дуже вже товариський — може, ще й тому, що походив з Анатолії. Звали його Георгіу. З лисячим обличчям, з темним посивілим чубчиком і вусиками, він був карикатурно подібний до Гітлера.
У неділю вранці я сів біля дверей під катальпою, і він, догідливий, зразу ж вискочив надвір, утішений нагодою запопасти багатого клієнта. Еге ж, відповів він мені, випити узо з таким шановним паном — це велика честь. Загадав одному із своїх дітей обслужити нас… найкраще узо, найкращі оливки. Як шановному панові поводиться в школі, чи подобається йому Греція?.. Давши корчмареві поставити ці звичні запитання, я взявся до діла. Перед нами на блакитній гладіні плавало кільканадцять каїків — зелених і червоних, вицвілих під сонцем. Я тицьнув у них пальцем.
— Шкода, що тут немає закордонних туристів. Могли б плавати на яхтах.
— Ех… — Георгіу виплюнув оливкову кісточку. — Фраксос — це мертва глушина.
— Я гадав, що пан Конхіс із «Бурані» іноді ставить тут на приколі свою яхту.
— Той панище? — Я вмить утямив, що Георгіу належить до тих місцевих людей, що недолюблюють Кончіса. — Ви з ним знайомі?
— Ні, — відповів я, — але хочу навідатися до нього. Чи є в нього яхта?
— Є. Але з цього боку острова вона ніколи не плаває.
— А ви самі хоч раз зустрілися з Конхісом?
— Охі[176].
— Чи має він якісь будинки в селі?
Має один будинок, у якому живе Гермес. Недалеко від церкви Святого Іллі, на краю села.
Змінивши тему розмови, я недбало спитав про три хижки неподалік «Бурані». Куди поділися мешканці?
Корчмар махнув рукою на південь.
— Перебралися на материк. До осени. — І пояснив, що невелика частина місцевих рибалок кочує. Взимку вони промишляють біля Фраксосу, у водах, призначених для приватного риболовства. Влітку разом із своїми родинами мандрують вздовж узбережжя Пелопоннесу. Іноді запливають аж до Криту в пошуках великих косяків. Георгіу повів далі мову про ці три халупи. Ткнув пальцем у землю й зробив жест, що зображав пиття.
— Водозбірники нікудишні. Влітку нема доброї води.
— Справді нема?
— Нема.
— Шкода.
— Це він винен. Господар «Бурані». Міг би спорядити нові водозбірники. Жмикрут.
— То ці хатки теж його власність?
— Вевеос[177]. На тому боці острова все йому належить.
— Вся територія?
Георгіу повів перелік на оцупкуватих пальцях. Корбі, Стремі, Бурані, Муца, Пігаді, Застена… Назви всіх заток і мисів біля «Бурані». Ось вона, ще одна причина неприязні до Кончіса. Багато хто з багатих афінян хотів би збудувати там віллу. Але Кончіс ані п’яді землі не продає й тим самим не дає заробляти острів’янам ой як потрібні гроші. Ця відомість свідчила про те, що Деметріадес належить до Кончісових людей. Усе село торочить про впертість цього багатія, а Мелі про те ані пари з вуст.
— Чи бувають у селі його гості?
Корчмар заперечив байдужим рухом голови. Його це не цікавить. Я не відступав.
— Якби хтось відвідав «Бурані», то ви б дізналися про це?
Він знизав плечами.
— Ісос[178].
Тут мені поталанило. З-за рогу вигулькнув якийсь дрібний дідок і обійшов корчмаря ззаду. Поношена моряцька шапка, синя полотняна одежинка — така вже прана-перепрана, що аж біла. Коли він проминав нас, Георгіу кинув на нього оком і обізвався:
— Е, барба Димітракі. Ела[179]. Побалакаєш з англійським професором.
Старий спинився. Йому близько вісімдесяти. Не поголився, трясеться, але ще не вижив із розуму. Георгіу обернувся до мене.
— Перед війною він був попередник Гермеса. Возив до «Бурані» пошту.
Мало не силоміць я посадив Димітракі за столик, а тоді замовив узо і закуску.
— Чи добре ви пам’ятаєте «Бурані»?
Він махнув немічною рукою. Добре. Аякже, дуже добре. І додав кілька слів, яких я не зрозумів. Георгіу, винахідливий у символіці, склав на стільниці сигарети та сірники на подобу цеглин. Будова.
— Розумію. Це було у двадцять дев’ятому?
Дідок ствердно кивнув.
— Чи багато гостей приїжджало до пана Конхіса перед війною?
— Багато, багато гостей? — Здивувавшись, Георгіу навіть повторив моє питання. Відповідь прозвучала так само, тільки без питальної інтонації.