— Трагедія великого багача в тому, що він не зазнає несподіванок у банківських справах. Ані приємних, ані прикрих. Мушу признатися, що наш теперішній задум мав би бути найчестолюбніший порівняно з його попередниками. Я так постановив, бо можу й не дожити до наступного літа.
— Через серце?
— Так.
Але він, смаглявий і двожильний, справляв враження безсмертного. Зрештою, не належав до тих, кому можна висловити співчуття.
— Чому ви сказали «мав би бути»?
— Бо ви довели, що не можете правильно зіграти свою роль.
Я усміхнувся. Якась нісенітниця починається.
— Мені було б набагато легше, якби я знав, у чому вона полягає.
— Вам давали багато підказок.
— Пане Кончісе, я знаю, що ви сказали Жулі про решту цього літа. Я прийшов сюди не для того, щоб датися спровокувати на сварку. То, може, облишимо цю безглузду балачку про те, що я вас підвів? Якщо я справді неправильно зіграв роль, то це тільки тому, що ви так хотіли. Друга альтернатива — я зіграв правильно. Третьої не дано.
— Кажу вам як режисер, що ви не впоралися з роллю. Якщо тут можна чимось утішити, то скажу: навіть якби ви впоралися, то й так не дістали б взамін того, що хочете, — дівчини, яку ви вважаєте дуже звабливою. Саме такий має бути фінал цьогорічного спектаклю.
— Я хотів би почути це від неї самої.
— Ви ж самі не побажали бачитися з нею. Комедія закінчилася.
— Але я маю намір відпровадити актрису додому.
— І вона вам це, безсумнівно, пообіцяла.
— Її обіцянки набагато переконливіші, ніж ваші.
— Те, що вона обіцяє, виїденого яйця не варте. Тут усе бутафорне. Вона лицедіє й потішається з вас. Вона грала роль Олівії, а ви — Мальволіо[191].
— Як гадаю, її звуть не Жулі Гоумз.
— Її справжнє ім’я — Лілі.
Я вищирився від вуха до вуха. І, вкотре вже здивувавшись із Кончісового вміння зберігати цілковиту серйозність, потупився.
— Де вони? Чи можу я з ними побачитися?
— В Афінах. Ви вже ніколи не побачитеся ні з Лілі, ні з Розою.
— З Розою! — саркастично повторив я, та він тільки кивнув. — Ви відстали від життя. Коли вона народилася, ніхто не називав дівчаток такими іменами.
— Ви з ними ніколи не зустрінетеся.
— А таки зустрінуся. По-перше, ви самі того хочете. По-друге, якщо з якоїсь причини не хочете й брехнею заманили дівчат в Афіни на ці вихідні, то ніщо мені не перешкодить зустрітися з Жулі пізніше. І по-третє, ви не маєте права пхати носа в наші стосунки й взаємні почуття.
— Я б згодився з вами, якби ці почуття були справді взаємні, а не односторонні.
Я знизив тон.
— Знаю вас як дуже розумного гуманіста, а такий не вважатиме себе здатним запросто орудувати чиїмись почуттями.
— Це значно простіша річ, ніж вам здається. Якщо знаєш інтриґу й керуєшся засадами її побудови.
— Початковий задум інтриґи зійшов нанівець. Оця штука з «Трьома серцями». Вам краще знати.
Я ще раз спробував закликати до його доброї волі.
— Знаю, що ви розказали дівчатам про той задум. То навіщо стараєтеся, щоб я вважав інакше?
Стариган мовчав. Я вдався до якнайпереконливішого тону.
— Пане Кончісе, нас не треба вмовляти й намовляти. Охоче визнаємо, що на нас таки впливають ваші чари. І ми — в певних рамках — радо підпорядковуватимемося вашим планам.
— Метатеатр не знає рамок.
— У такому разі не залучайте до нього звичайних собі людей.
Здається, репліка влучила в саме око. Він опустив очі, і я вже був вирішив, що моє зверху. Та Кончіс глянув мені у вічі. Е ні, я помилився.
— Послухайтеся моєї поради. Поверніться до Англії й помиріться з вашою дівчиною. Одружіться з нею, облаштуйте родинне гніздечко й навчіться бути самим собою.
Я відвернувся. Кортіло крикнути: «Алісон померла! Саме тому, що ви вплутали Жулі в моє життя! Я ситий по зав’язку брехнею, подвійною грою й нікчемними недомовками». Однак я прикусив язика. Знав, що старий неодмінно почне випитувати про наші з Алісон стосунки, а вони мені муляли на серці.
— Невже в такий спосіб належить пізнавати самого себе — одружитися й облаштувати родинне гніздечко?
— Чому б і ні?
— Постійна робота й будиночок у передмісті?
— Так живе більшість людей.
— Краще вже в могилу лягти.
Кончіс зробив жест, який мав означати вболівання. Але відчувалося, що йому байдуже, хто я й що почуваю. Раптом він встав.
— Побачимося на вечері.
— Я б хотів подивитися на вашу яхту.
— Не можна.
— І побалакати з дівчатами.
191
Персонажі з п’єси Шекспіра «Дванадцята ніч, або Як собі хочете». Олівія — графиня-красуня. Мальволіо — її ключник, закоханий у неї.