І знову в сірій нічній тиші я подумки полинув не до Жулі — до Алісон. Задивившись на море, я змушував себе перестати сприймати її — навіть у спогадах — як когось, хто досі живе, дихає й рухається. Призвичаював себе до уявлення про пригорщу розвіяного вітром попелу, розірвану ланку, зламану гілочку еволюції, вічну недостачу в бутті, про істоту, колись матеріальну, що тане, тане, розпливається без слідів, крім дрібки сажі на чистому аркуші паперу.
Зрештою, про щось не варте скорботи та печалі. Архаїчні, пишномовні слова з епохи Брауна[206] та Гарві[207]. Авжеж, а однак Джон Донн мав рацію: з її смертю я безповоротно втратив частину свого життя[208]. Кожна смерть обтяжує живих нестерпним почуттям провини. Кожна смерть егоїстична. Незгладимий її гріх, непозбувний її смуток. Браслет золотого волосся круг кістяного зап’ястка.
Я не молився за упокій душі Алісон, бо молитва нічим не допоможе. Я не оплакував ні її, ні себе, бо тільки екстраверти двічі оплакують одне й те саме. Я лише сидів у тиші ночі, переповненої безконечною ворожістю до людини, до вірности, до кохання, і просто пам’ятав, пам’ятав, пам’ятав цю дівчину.
Десята ранку. Прокинувшись, я вискочив із ліжка. Побоюючись, що проспав, похапцем поголився. Десь внизу хтось стукав молотком й перемовлялися два голоси — чоловічий і жіночий, ніби Маріїн. Та коли я зійшов під колонаду, там не було ні душі. Під стіною стояли чотири дерев’яні скрині. Очевидно, у трьох із них запаковано картини. Я заглянув у концертну залу. Модільяні зник, як і мініатюри Родена та Джакометті. Я здогадався, що у двох інших скринях полотна Боннара, які висіли на другому поверсі. Побачивши наочні докази того, що театр ліквідують, я розгубив весь свій оптимізм і пройнявся лихим чуттям, що вчора Кончіс не кинув слів на вітер.
Марія принесла каву. Я тицьнув пальцем у скрині.
— Що сталося?
— Фігуме.
Тобто виїжджаємо.
— О киріос Конхіс?
— Та елті.
Тобто зараз прийде. Я дав їй спокій. Глитнув одну чашку кави, тоді другу. Повівав свіжий вітер. Ранок у стилі Дюфі[209], все позначено експресією, рухом, жвавими барвами. Я підійшов до краю майданчика. Яхта ожила, на палубі крутяться якісь люди, але щось не видно жінок. Я оглянувся. Під колонадою стояв Кончіс, ніби тільки чекав, поки я повернуся.
Він нап’ялив на себе геть недоречне вбрання, неначе на маскарад зібрався. Достеменний ділок із претензіями на інтелектуальність: чорний шкіряний портфель, синій літній костюм, кремова сорочка, краватка-метелик у горошок. В Афінах така одежина була б у сам раз, а на Фраксосі вона просто смішна. Та й непотрібна, бо ж за шість годин плавання знайдеться час переодягнутися. Втім, таки потрібна. Треба ж мені показати, що його вже кличе інший світ. Кончіс не усміхнувся, коли я підійшов до нього.
— Незадовго відпливаю. — Він глянув на годинника. Досі я ні разу не бачив на його руці такої штуки. — Завтра ось у таку пору мені треба бути в Парижі.
Вітер торохтів мерехтливим, як скло, торокуватим листям пальм. Останню частину годилося б зіграти в темпі престо.
— Квапитеся опустити завісу?
— У справдешньому спектаклі не буває завіси. Коли зійдуть зі сцени актори, він грає замість них.
Ми втупилися один в одного.
— А що з дівчатами?
— Вони супроводжуватимуть мене до Парижа.
Зачерпнувши повітря, я скорчив скептичну міну.
— Ви дуже наївні, — зауважив він.
— Це ж чому?
— Бо вважаєте, що багатії викидають цяцьки, коли ті набриднуть.
208
Цитата з проповіді англійського поета і священика Джона Донна (1572–1631). Здобула велике поширення, коли Ернест Гемінґвей використав її як мотто роману «По кому подзвін».