Стоячи біля драбини, я кипів від люті. Силкувався якось витлумачити дволичність цього садистичного старигана, прочитати його палімпсест. Його «театр без глядачів» — суще безглуздя, ним нічого не витлумачиш. Єдине, без чого не обійдеться жоден актор чи актриса, — це глядачі. Цілком можливо, що у своїх діях Кончіс почасти керується якоюсь театральною теорією. З його ж таки слів, спектакль — це лише метафора. І що з того випливає? Якась нова незбагненна течія у філософії — метафоризм? Може, він уявив себе професором якоїсь надуманої науки двозначностей, кимсь на зразок Емпсона…[213] Я думав, думав, та так і не додумався до чогось путнього, тільки впав у сумнів. Під нього потрапили, крім Кончіса, також сестриці-близнята. Згадалася сценка з шизофренією. Ото ж бо й воно. Все наперед задумано, і з самого початку присуджено ніколи не здобути Жулі, натомість вічно терпіти муки невгамованого пожадання та насмішки, як Тантал. Та чи знайшлася б дівчина, геть байдужа до мене, що зуміла б зробити те саме, що й Жулі? Чи спромоглася б на такі поцілунки, на такий неприкрито пристрасний, жагучий шепіт? Якби й знайшлася, то хіба схиблена й цілком певна, що не доведеться виконувати свої обіцянки.
І як може потурати цьому неподобству людина, що називає себе лікарем? Таке не міститься в голові.
Впродовж півгодини я кілька разів пробував відчинити накривку. Натиснув ще раз — і раптом вона легко піддалася. Три секунди — і я знову під сонцем. Порожнє море, безлюдний ліс. Я забрався на гребінь, щоб далі бачити. Звичайно ж, ні душі.
Крони алеппських сосон продував вітер — байдужий, нелюдський вітер з іншої планети. Неподалік від мене тріпотів нахромлений на колюче галуззя смілаксу клапоть білого паперу — останки по нашій перекусці. Кошик, торба й панама лежали там, де ми їх залишили.
За дві хвилини я дістався до вілли. Віконниці зачинені, двері замкнені. Я рушив до брами. Там, як і під час перших відвідин «Бурані», мені впала в око підказка.
Точніше — дві підказки.
Вони звисали із соснової гілки неподалік брами, шість футів над землею. Безневинно й ліниво погойдувалися під вітром, під дотиком сонячного проміння. Лялька. І людський череп.
Череп баламкався на чорному шнурку, просиленому крізь акуратно просвердлену в тім’яній кості дірочку. Лялька — на білому. Її не тільки підвісили, а ще й повісили, бо шию охоплював зашморг. Вона була півтора фута заввишки, грубо витесана з дерев’яної колодки й помальована чорною фарбою. Очі й усміхнений рот позначено білою фарбою. Щиколотки обмотані білими ганчірочками — ото й уся одежа. Лялька зображала Жулі. Різьбяр підказував, що Жулі — це зло, що в ній ховається чорнота під білою оболонкою невинности.
Я крутнув черепом. Він обертався, в порожніх очницях примарно ходили тіні, на всі боки понуро вискалялися зуби.
Випотрошені трупи?
А може, це з Фрейзера… Як воно в його «Золотій галузці»? Чи не написано там про ляльок, яких вішали у священних гаях?[215]
Я розглянувся навколо. Хоч нікого й не побачив, та відчував на собі чийсь погляд. Сухостій на осонні, чагарник у завмерлій тіні.
Знову на мене нахлинуло моторошне й таємниче. Ці дерева й сонце — тонка сіть дійсности. Я безконечно далеко від рідного дому. Не виміряти на мапі відстаней, що сягають углиб.
У сонячному промінні, на стежці між деревами — всюди під оболонкою залягає пітьма.
Хоч там чим вона є, та немає в неї назви.
Череп і його дружинонька хилиталися в подувах бризу. Швидким кроком я рушив геть від цієї пари, поєднаної незбагненним порозумінням.
Мене обплутували й пришпилювали до землі здогади, як ліліпутські шворки Гуллівера. Я знав одне-єдине — без Жулі мені болить душа, без неї я шалію, на ній зійшовся клином увесь світ. До школи я йшов, палаючи помстою, як ватажок з ісландських саґ, і всупереч усьому леліяв марну надію, що там уже чекає мене Жулі. Ба, розчахнув двері навстіж — відкрилася моя порожня кімната. Кортіло піти до Деметріадеса, витрясти з нього всю правду й силоміць повести на розмову з учителем хімії. Я вже був вирішив податися до Афін, зняв валізу з шафи, та передумав — головно, мабуть, через те, що до кінця шкільного року залишилося два тижні. Час, за який можна досхочу познущатися з нас двох… тобто з мене.
213
Вільям Емпсон (1906–1984) — один із найвизначніших англійських літературних критиків. Обстоював контекстуальне прочитання художнього твору, яке лягло в основу так званої нової критики — напрямку в літературознавстві. Широко відома його книжка «Сім різновидів двозначности» (1930).
214
Слова, з якими Гамлет, герой однойменної Шекспірової п’єси, звертається до черепа Йоріка — придворного блазня.
215
У «Золотій галузці», найвідомішій книжці шотландського антрополога Джеймса-Джорджа Фрейзера (1854–1941), описано звичай, поширений на островах Кай, що поблизу Нової Ґвінеї. Після народження дитини розколюють кокосовий горіх, випорожнюють його, склеюють і підвішують поряд із грубо витесаною дерев’яною подобою предка. Душа новонародженого має тимчасово перебувати в цьому кокосі, й предок охоронятиме її від злих духів, поки дитина підросте й змужніє. Допіру тоді душа перейде з горіха в тіло цієї дитини.