— Скажи, що вона робила, щоб тобі було приємно.
Це прохання підтвердило універсальний закон Ніколаса Ерфе: ступінь нетактовности жінки в ліжку прямо пропорційний ступеню освіти. Зате я смакував наперед нагоду дати відповідний урок.
— Навіщо тобі це знати?
— Хочу, щоб у мене вийшло краще, ніж у неї.
Я пригорнув її.
— Мені дуже добре, коли ти робиш по-своєму.
— Ого, який великий, — шепнула Жулі.
Її руки кралися донизу. Я трохи відступив, щоб було вигідніше. У ній було щось від незайманки, ладної втратити невинність і захрясти в розпусті.
— Маєш цю штуку? — спитала Жулі.
— В плащі.
— Надіти її тобі?
Поки я порпався в кишенях, Жулі підійшла до ліжка. Надворі прояснилося, і я розрізняв обриси дівочої постаті. Взявши презерватив, вона посадила мене на постіль, а сама клякнула на килимку, наділа ґумову штуку, відкрутила кільце аж до підчерев’я, нагнулася й губами торкнула свою роботу. Відтак сіла на п’яти й схрестила руки на паху. Зображала з себе недоторку. Я розгледів її усмішку.
— Ну й скромниця з тебе. Годі прикидатися.
— Я ж справді провела п’ять років у монастирській спальні. Там не доводилося щось уявляти й домислювати, все було наяву[218].
Злива вщухала, кімната пройнялася дощовою свіжістю, запахом мокрого каменю. Я уявив, як струменить вода по стінках сотень водозбірників, як радо звиваються в’юни на дні.
— Ось тільки до втечі не дійшло. Все закінчилося на балачках.
Усміхнувшись ще ширше, вона змовчала. Я простягнув руку. Звівшись з колін, Жулі податливо лягла на мене. Запала тиша. Замість нас вели розмову наші тіла. Вона вдавала, що вже заволоділа мною. Ухилялася, дрочилась, а тоді втішала поцілунками. Та ось змовкли й тіла, настав їй час розчинитися в мені. Її тіло повниться очікуванням. Зникли чари, Жулі перекинулася на плечі. Простяглася на кусючому покривалі, поклавши голову на подушку. Ставши навколішки, я виціловував її всю — від маківки до стоп. Якусь мить милувався нею з кінця ліжка, в ногах. Жулі лежала на боку, вільно відкинувши руку. Перекинулася горілиць, коли я посунувся вперед. Мить, ще одна — і я вже глибоко в ній. Ніколи досі мені не траплялось ось так увійти в жінку вперше. Це було щось поза межами сексу, пронизане обтяжливою безплідною минувшиною й повною сподівань прийдешністю, наскрізь пройняте чуттям володіння. Я відчув, що оволодів не тільки її тілом. Нависав над Жулі, спершись на руки. Вона дивилася вгору, в пітьму.
— Боготворю тебе, — озвався я.
— Я цього хочу.
— Завжди хотітимеш?
— Завжди.
Я поволі занурювався в ній — і враз сталася несподіванка. Раптово засвітилася лампа поряд ліжка. Мабуть, у селі полагодили генератор.
Я застиг, і секунду-дві ми розгублено видивлялись одне на одного, як незнайомі люди. Усвідомивши комічність, обмінялися вимушеними, ніяковими усмішками. Я повів оком уздовж стрункої постаті Жулі до місця, де ми злилися, тоді глянув їй у вічі. І зауважив у них щось схоже на занепокоєння та соромливість. Вона замружилася й відвернула голову набік. Роби, що хочеш.
І я пустився в рух. Жулі завела руки за потилицю — буцімто беззахисна, подвійно оголена, віддана мені на ласку. Розкішна невільницька розслабленість в усьому, крім стегон. Ритмічно порипувала ліжкова рама. Видавалося, що Жулі, така вже невеличка й тендітна, сама напрошувалася на брутальність, якої звідала від мене в каплиці біля Муци. Ось вона зціпила кулаки, неначе я справді завдав болю. Ось я й дійшов кінця. Може, й зарано, але ніяк не міг втриматися. Подумав був, що Жулі нізащо не встигне, але в мить, коли в мене м’якло й слабшало, вона несподівано звела руки й спонукала вести далі. Тоді зробила дрібний конвульсійний рух мені назустріч, зразу ж рвучко притягла до себе й упилася устами в уста.
Ми лежали, поєднані тілесно, у глибокій тиші. Минула хвилина-друга, я обережно відділився й примостився біля Жулі. Клацнувши вимикачем, давши темряві знову оповити нас, вона лягла долілиць і відвернула голову. Я погладив її по спині, пустив руку нижче, злегка поплескав точені округлості й почав їх пестити. Всупереч природній втомі на мене напливала п’янка ейфорія. Годі було сподіватися такого дива на двох, так само багатого обіцянками, як ніжна дівоча шкіра під дотиком кінчиків пальців. Я не чекав такого тепла, такої щедрости. А міг би й здогадатися. Завжди відчувалося, що Джун полюбляє плотські забави, тож можна було припустити, що схоже уподобання криється в її значно потайнішій сестрі. Нарешті наші тіла здобули дар мови. Що далі, то приємніша буде їхня співбесіда… ніжніша, триваліша, незмірно багатша на відтінки. Під моєю рукою плоть — немов дві половинки яблука. Губи лоскоче скуйовджене волосся. Вдалині стихають перекоти грому. Надворі прояснилося. Мабуть, місяць визирнув з-за хмари. Минається негода, минулася знегода, нас осіняє спокій поверненого раю.
218
Жулі натякає про Жустину, головну героїню роману де Сада «Жустина, або Нещастя чесноти», яка вимушено пробула п’ять років у розпусних монахів і втекла від них.