Я намагався збагнути, куди мене занесло. Що ж це за світ, у якому люди не знають і не хочуть знати ні закону, ні совісти…
Сатир зі стрілою в серці.
Мірабель. La Maîtresse-Machine — механічна коханка. Мерзотна машина сплюгавила живу плоть.
Хвилини за три у дверях з’явилася Джун. На мене й не глянула. Її волосся на потилиці стягував чорний шифоновий шарфик. Як і чоловіки, вбрана в чорних штанах та сорочці. Я знову скипів. Таж у цій одежині вона прийшла ось цього вечора до мене. Наперед знала, що станеться зі мною… А таки сталося. Нічого не змінила навіть вістка про смерть Алісон! Джун пройшла через кімнату й заходилася пакувати убори, що висіли на вішаку в куті. Мені помалу макітрилося в голові. Розпливалися, щезали люди, меблі й уся кімната. Я опускався в чорнюще провалля нестями й нетями, зневолювався у глибинах нездійсненної помсти.
Я втратив чуття часу, і надовго. Вперше отямившись, я не знав, чи це той самий день, чи вже наступний. Пересохло в горлі — мабуть, спрага мене й розбудила. Невиразно пригадую, як я здивувався від того, що на мені таки моя піжама, а спальня чужа, не шкільна. Розглянувшись, зауважив, що лежу у звуженій з одного кінця каюті, причому не каїка. Годі було остаточно вирватися зі сну й братися до чогось. Навіть думати несила. Хотілося одного-єдиного — знову заснути. Білявий, коротенько стрижений матрос зразу ж подав мені склянку води. Мабуть, чекав на моє пробудження. Я був такий спраглий, що випив до дна цю дуже підозрілу каламуть. І знову провалився в нетяму.
Згодом той самий парубійко силоміць повів мене на ніс судна, до гальюна, підтримуючи попід пахви, як п’яного. Я вмостився на сідалі й зразу ж заснув. Тут були ілюмінатори, задраєні стальними заслінками. Я поставив цьому матросові кілька питань, та він мовчав. Як ні, то ні, для мене ці відповіді не дуже й важили.
Та сама процедура повторилася, й не раз. Скільки саме — не тямлю, ось тільки обстанова змінилася. Я лежав уже на звичайному ліжку у звичайній кімнаті. Мав враження, що тривала безконечна ніч. Коли щось і світилося, то лише лампочка. У проміжках між пітьмою сновигали тіні й невиразно бурмотіли.
А якогось ранку — чомусь здалося, що була саме та пора доби, хоча могла бути й північ; мій наручний годинник давно зупинився — той парубійко розбуркав мене, змусив встати з постелі, вбратися й разів двадцять пройтися з кутка в куток. Біля дверей стояв якийсь незнайомець.
Виявилося, що одне з моїх нібито марень — цілком реальна річ: навпроти ліжка мало не всю білену стіну покривала фреска. Величезна чорна постать — щось на зразок живого мерця, бухенвальдська примара — лежала на чомусь, що з однаковим успіхом могло правити і за траву, і за полум’я. Висхла до кістки рука тицяла пальцем у підвішене на тій же стіні дзеркальце. Очевидно, радила мені глянути на себе самого й замислитися про свою неминучу смерть. Вираз страху на маслакуватому, подібному до черепа обличчі сам навівав страх, неприємно було й глянути. Не приємніше було думати про сиромудру голову, яка спеціально для мене розпорядилася наквацяти це жахіття. Фарби й досі не висохли.
У двері постукали. Ввійшов інший чоловік. Приніс тацю з кавником. Запахло чудовою кавою на зразок марки «Блу маунтин» — справжньою, а не нудотною «турецькою», що в Греції запарюють з порошку. На таці були ще булочки, масло, айвовий джем та яєчня з шинкою. Мене залишили самого. Попри обставу й обставини, я поснідав усмак, як ніколи. Гостро, по-прустівському, як після дози мескаліну[219], всотував кожен запах і смак цих ласощів. Голодний як вовк, я виїв усе, що було на таці, й до краплі допив каву. Подужав би спожити ще раз стільки. А на додачу до цієї розкоші мені дісталася навіть пачка американських сигарет «Філіпп Морріс» і коробка сірників.
Я став розглядатися. На мені ґабардинові штани, в які я востаннє вбирався ще взимку, й один із моїх пуловерів. Висока склеписта стеля, як у водозбірнику під будинком. Стіни без вікон. Сухі, хоч і підвальні. Світить лампочка. В кутку стоїть моя валізка. Поряд на вбитому у стіну гвіздку почеплено вішачок із моїм піджаком. Стіл стоїть під недавно змурованою цегляною стіною. У ній масивні дерев’яні двері без клямки й без вічка, ба навіть завіс не видно. Я штовхнув їх. Не піддалися. Мабуть, з того боку на них засув або гачок. У кутку стоїть триногий столик — старосвітський умивальник із помийним відром. Я пошпортав у валізці. Чиста сорочка, зміна білизни, літні штани. Ось і бритва. Так, замість годинника може послужити мій заріст. Що ж, із дзеркала на мене дивився хтось зарощений щонайменше дводенною щетиною — змордований і байдужий. Я глянув на фреску. Образ смерти, смертна камера, традиційний останній сніданок смертника. Залишилося витерпіти останню зневагу — подобу смертної кари.
219
Очевидно, Ніколас має на увазі епізод, описаний у романі Марселя Пруста «На Сваннову сторону», коли смак і запах тістечка та чаю нагадали головному героєві дитинство й спонукали писати спогади в белетристичній формі. Подібний випадок був у житті Пруста. Завдяки цьому постав згаданий роман, що згодом розвинувся в цикл-гепталогію «У пошуках втраченого часу». Сам автор, крім багатьох наркотиків, заживав і мескалін, який викликає гострі й химерні враження.