Мене підштовхнули в плечі. Проминувши стіл, ми підійшли до трону, й тут я втямив, що маю на ньому сидіти. Конвоїри відвели мене на місце. П’ять східців провадили до подіуму, склепаного стук-грюк, аби з рук. Та й трон був халтурний з усіма його підлокітниками, балясинами й шпичастою спинкою — звичайнісінький предмет театрального реквізиту, помальований чорною фарбою. Посередині масивної спинки красувалося біле око, подібне до тих, що середземноморські рибалки малюють на носах своїх човнів, аби відганяти злих духів. Мене посадили на плоску пурпурову думочку.
Щойно я сів — охоронці звільнилися від кайданів і прикували їх до підлокітників. Було видно, що ніжки трону прикріплені до помосту добрячими скобами. Я спробував обізватися. На моє мукання Адам похитав головою. Можна спостерігати, але не говорити. Разом із своїм напарником він став за троном, на долішньому східці, що впирався у стіну. А тоді повівся, наче ошалілий придворний камердинер. Перевірив, чи замкнулися наручники, й знову оголив мені ліве плече, яке мені вдалося трохи сховати під сорочкою. Зійшовши на підлогу, обернувся до мене й склав уклін, ніби перед вівтарем. Відтак рушив до дверей у кінці зали й вийшов. Я й далі сидів, слухаючи сопіння за спиною, потріскування смолоскипів і роззираючись по залі. Старався спостерігати критично й безсторонньо.
Були тут й інші кабалістичні символи. На стіні праворуч манячив чорний хрест — не християнський, з роздутим верхом, подібним до переверненої груші. На стіні навпроти тінювала багряна троянда, єдина кольорова річ у чорно-білій залі. Над високими вхідними дверима намальовано величезну відрубану ліву кисть. Вказівний палець і мізинець випростані, середній та підмізинний зігнуті й притискають великого до долоні. Зусібіч так і тхнуло ритуалами, від яких мене завжди вернуло. «Поводься гідно, поводься гідно, поводься гідно», — ненастанно втовкував я самому собі. Знав, що справляю враження якогось дурника — з отим чорним оком циклопа на чолі, з отими білими стрічечками та розеточками. І мусив за всяку ціну розвіяти таке враження.
І раптом мені похололо на серці.
Кошмарна постать.
Зненацька у дверях безшумно постав Герн-Ловець[222]. Неолітичний бог, дух темряви північних борів, правитель доісторичних часів, чорний і студений, як дотик заліза.
Чоловік з оленячою головою заповнив дверний проріз. Могутня постать різко відтінювалася на тлі тьмяно підсвіченої білої стіни коридору. Вражали величезні роги — розгалужені й чорні, як гілля мигдалевого дерева. Цей гігант був весь у чорному — з голови до ніг, тільки очі та ніздрі позначено білим. Перегодивши, давши мені пройнятися враженням, він помалу підійшов до стола. Прибравши позу короля, постояв на прогалині, а тоді примостився на лівому краю. Я встиг придивитися до чорних рукавичок і до чорних черевиків під вузькою накидкою, схожою на сутану, й здогадався, що він мусить рухатися поволі. Надто вже громіздка в нього маска, аби хоч не звалилася.
І знову мене пройняв той самий страх — не від побаченого, а від його причини. Я боявся не самої маски: ми ж бо у двадцятому сторіччі так призвичаїлися до вигадок фантастичної літератури, так упевнилися в реаліях науки, що нас не налякаєш чимсь надприродним. Я боявся того, що крилося під маскою. Невичерпного джерела усіляких страхіть, жахіть і справдешнього зла — людини.
У дверях з’явилася ще одна постать. Так само, як і всі інші персонажі, вона трохи затрималася на порозі.
Цього разу жінка. Вбрана в традиційний стрій англійської відьми: крислатий капелюх з чорним шпичастим наголовком над сивими патлами, червоний фартух, чорний плащ, маска з гачкуватим носом і з викривленими злобою губами. Зігнувшись у три погибелі, вона дошкандибала до правого кінця стола й посадила на скатертині свого кота. Не живого — опудальце в сидячій позі. На мене витріщилися три пари очей — оленячих, відьминих і скляних кошачих.
Наступним у низці кошмарних персонажів став чоловік із головою крокодила — чудернацькою негроїдною маскою з випнутими щелепами, вискаленими білими зубами й булькатими очима. Майже не спинившись на порозі, він швидким кроком попрямував до Герна-Ловця й сів поруч нього. Чи то обтисла одежа йому муляла, чи то ще не набралося звички до таких сцен.
За крокодилом з’явився низький чоловічок. Непропорційно велика голова шкірилася посмішкою від вуха до вуха й світила білосніжними зубами. Очі ховалися в глибоких темних очницях. Маківку оторочувала брижа іґуани. Чоловічок нап’ялив на себе чорне пончо. Буцімто мексиканець. Ацтек. Сів біля відьми.
222
Привид з оленячими рогами на голові, який полює у Віндзорському лісі. Ймовірний прототип цього героя англійського фольклору — кельтський бог Кернунн.