Ще одна жінка. Безперечно, це Лілі в ролі крилатої упириці. Вухасту кажанову морду покриває чорна шерсть, поверх губи висунулися довгі білі ікла. Нижче пояса — чорна спідниця, чорні панчохи й чорні туфлі. Ноги стрункі. Вона поквапилася зайняти своє місце поряд крокодила. Кігтисті крила стирчали на боки й злегка надималися на ходу, моторошні у світлі смолоскипів. Їхня гойдлива тінь притемнила і хрест, і троянду.
А тоді на порозі стало щось ніби африканське. Фольклорне чуперадло, схоже на солом’яну ляльку. Великий пучок чорного ганчір’я, що кількома шарами з оборками звисає до самої землі. Маску спорядили з такого самого матеріалу, прикріпили до неї два блюдця замість очей і прикрасили трьома білими пір’ячками. Створіння видавалося безруким, безногим і цілковито безстатевим. Моторошна з’ява з дитячих снів. Воно посунуло до стільця поряд з упирицею. Сіло й долучилося до ґаволовів, що своїми витрішками випробовували мій терпець.
За ним прийшла оцупкувата сукубиха — жінка-демон із босхівською пикою.
Наступний учасник, на відміну від решти, був майже весь білий. Макабричний кістяк у дусі П’єро, відголосок зображення на стіні камери. Маскою слугував череп. Зі штучно нарощеним тазом цей скелет ступав скуто й закостеніло.
Настала черга ще чуднішої з’яви. Це була жінка. Я засумнівався в тому, що роль упириці виконує Лілі. Цупкій спідниці надали спереду форму риб’ячого хвоста. Над ним випиналося черево вагітної, яке вже на рівні грудей переходило в пташину шию й завершувалося задертою дзьобатою головою. З’ява посувалася дуже поволі, підтримуючи лівою рукою восьмимісячний живіт й поклавши праву на груди. Біла голова споглядала мигдальними очима на стелю. Жінка-рибоптах була гарна, дивовижно ніжна й м’яка — на тлі інших учасників, грізних та недужих. На витягнутій вгору шиї видніли дві дірочки — отвори для очей актриси.
Ще чотири місця порожнякували.
Я побачив у дверях свого давнього приятеля. Анубіс-песиголовець, сторожкий і злобний. Ґраціозно, по-негритянському, він підійшов до свого стільця.
А ось чоловік у чорній пелерині, строкатій від білих астрологічних та алхімічних символів. Над головою на добрий ярд здіймається шпичастий капелюх із широкими крисами. Ззаду звисають кінці великої чорної шийної хустки, якою обмотано тулію. Чорні рукавички, довгий білий посох, увінчаний кільцем: змія кусає свій хвіст. Обличчя ховається за чорною маскою. Я здогадався, хто це. Розпізнав палючі очі й затято стяті губи.
Ще два вільні місця посередині. Якусь мить нічого не діялося. Мовчазні й нерухомі потвори за столом видивлялися на мене. Я оглянувся на моїх охоронців, що втупилися поперед себе, як солдати на варті, й знизав плечима. Якби міг, то позіхнув би, щоб поставити їх усіх на місце, та й самому собі додати поваги.
У коридорі з’явилося четверо. Вони несли чорний портшез — вузький, як сторчма поставлена домовина. Всі віконця затулено шторками. На передній стінці намальовано білою фарбою той самий символ, що й над троном, — колесо з вісьмома спицями. На дашку поставлено щось подібне до чорної тіари. Кожний її зубець вивершувався білим серпиком. Гурт місяців-молодиків.
Носильники, зодягнені в чорні блузи, мали на обличчях ґротескні чорно-білі маски знахарів. У кожного з потилиці виростав хрест понад ярд заввишки. На його верхівці й на кінцях рамен стирчали віхті з лахміття й сухого пальмового листя, схожі на язики чорного полум’я.
Ці буцімто знахарі обійшли кругом усю залу, благоговійно несучи портшез, наче якусь фігуру божка чи цілющу реліквію. Коли проходили між столом і престолом, я розгледів на бокових стінках білі місячні серпики — символи Артеміди-Діани. Добравшись до дверей, якими ввійшли, носії попростували до середини стола. Там вони вийняли жердини з вушок і поставили високий ящик на головному місці, досі порожньому. Весь цей час решта химерної компанії не зводила з мене очей. Чорні носильники відійшли й стали під стіною. Три смолоскипи вже догоряли. В залі помалу темніло.
А тоді з’явився тринадцятий персонаж.
Він контрастував зі своїми попередниками білосніжним халатом, чи то пак стихарем — довгим, аж до підлоги, з широкими рукавами, оздобленими чорною лиштвою. Мав червоні рукавички, тримав у руці чорний жезл. Над тулубом стриміла голова справжнісінького чорного козла, людська ж голова крилася підволохатою козлячою бородою. Великі круті нефарбовані роги, скляні очі бурштинової барви, між рогами горить груба криваво-червона свічка. Багато віддав би я за те, щоб вивести його на чисту воду — гукнути щось позірно наївне, присмачене здоровим глуздом й суто англійське. Наприклад: «Доктор Кроулі, якщо не помиляюсь?»[223] Але я міг хіба що закинути ногу на ногу й удавати знудьгованого цим видовищем.
223
Ніколас перефразував вигук американського журналіста Генрі Стенлі, що знайшов в африканських джунґлях пропалого дослідника Дейвіда Лівінґстона. Алістер Кроулі — відомий маг, езотерик і сатаніст.