Я відкрив чорну коробку. На зеленій сукняній підстилці лежав револьвер, новенький сміт-і-вессон. Вийнявши його, я перевірив, чи заряджений. Глянув на цоколі шести патронів, на мосяжні кільця з сірими олов’яними очицями. Недвозначна пропозиція. Я витрусив патрон на долоню. Бойовий. Виціливши на море, я натиснув на гашетку. Від гуркоту задзвеніло у вухах. Сахнулися в леті великі біло-бурі стрижі, що кружляли високо наді мною.
Прощальний жартик Кончіса.
Забравшись угору ярдів на сто, я опинився на самій вершині. З північного боку неподалік тягнувся зруйнований оборонний мур, рештки венецької чи оттоманської фортифікації. За ним простягався на яких п’ятнадцять миль північний берег. Довгий білий пляж. За дванадцять миль від мене — кілька чи то хаток, чи то каплиць побіч масивної вершини. Напевно, це Парнон. У ясну погоду його видно і з Бурані. До Фраксосу треба добиратися добрих тридцять миль — морем, на північний схід. Я повів оком нижче.
Плоскогір’я падало сімсотфутовим обривом на вузьке жорствяне пасмо пляжу. З далекої синяви напливало розлючене море, зеленкувато-нефритовою стрічкою торкалося берега й закипало білими баранцями. Стоячи на давньому бастіоні, я повистрілював у море всю решту набоїв — п’ять штук. Не цілився. То був feu de joie[234] — салют на честь відмови покінчити самогубством. Щойно прогримів останній постріл, я вхопив револьвера за дуло, розмахнувся й пустив його перевертом у небо. Досягши вершини, пістолет повільно опустився дугою в безодню. Лігши на самому краю провалля, я побачив, як він розбився об прибережні скелі.
А я вирушив у дорогу. Невдовзі натрапив на стежину й проминув два великі засипані камінням водозбірники з дверима. З південного краю плато, далеко внизу, видніло старовинне містечко. Оточене муром, воно тулилося до схилу, що збігав від підніжжя скелі до моря. Чимало зруйнованих будинків, але на кількох ще є дахи. І ще церкви. Скільки ж їх… вісім, дев’ять, десять… цілий виводок.
Попетлявши серед руїн, стежка вивела до брами, за якою збігав униз тунель. Вихід із нього перегороджено тином. Ось чому я не побачив козія. Кіз можна пускати самопас. Очевидно, тут одна-єдина дорога на плато і для людей, і для тварин. Я переліз через тин і вийшов на осоння. Прямою лінією на схилі пролягала доріжка, вимощена стародавніми плитами з темно-сірого базальту. Ген внизу вона повертала до вохристо-червоних дахів оточеного мурами містечка.
Я пробирався вузькими вуличками між побіленими будиночками. На порозі оселі стояла стара жінка з великою мискою й розсипала курям овочеве лушпиння.
Напевно, вона здивувалася, побачивши неголеного чужоземця з валізою.
— Каліспера[235], — озвався я.
— Пйос ісе? — спитала бабуся. — Пу пас?
Гомерівські запитання грецької селянки. Хто ти? Куди йдеш?
— Я англієць. Ми тут кіно знімаємо. Епано[236].
— Що ж там знімати?
Я махнув рукою, сказав, що нам усе одно, і, пропустивши повз вуха її настирливе випитування, рушив далі. Нарешті вийшов на забуту богом головну вулицю менш ніж шість футів завширшки, затиснену між домами. Вікна або затулені віконницями, або забиті дошками. Зауваживши на одному будинку вивіску, я зайшов туди. З темного кута вийшов літній вусань, господар винарні.
Я замовив блакитний металевий кухоль рецини й тарілочку оливок, пригостив його й дізнався все, що хотів. По-перше, я проспав цілу добу. Суд відбувся не сьогодні, а вчора вранці. Нині понеділок. Мене знову напомпували наркотиками й казна-що виробляли за цю добу. Мабуть, ще чогось шукали в закутках підсвідомости. У Монемвасії останнім часом не було ні кіношників, ні туристів. Уже днів десять не видно чужоземців, відколи тут побував французький професор з жінкою. Який він на вигляд? Дуже товстий, не вміє по-грецькому. Та ні, ані вчора, ані сьогодні ніхто не забирався вгору, до старого міста. На жаль, мало хто приїжджає подивитися на Монемвасію. Чи є тут великі водозбірники з мальовидлами на стінах? Ні. Тут самі руїни.
За кілька хвилин я вийшов із брами старого міста й побачив три занедбані причали, до яких цілком можна було пристати на шлюпці й висадити на сушу людей з ношами. Не конче йти повз житлові будинки. Зрештою, можна приплисти сюди й вночі.
Пелопоннес рясніє старовинними замками. Короні, Метоні, Пілос, Корифазіон, Пассава… У кожному з них є великі підземелля, від кожного до Монемвасії — не більш як день плавання.
У поривах вітру я добрався гаттю до сільця на мисі, звідки мав відплисти пароплавом. У таверні кинув на зуб чогось несмачного, на кухні поголився — атож, я турист — і принагідно розпитав кухаря. Він сказав приблизно те саме, що й корчмар.