R.I.P. [239]
Місіс Мері Келлі дякує Вам за лист зі щирим співчуттям у зв’язку з її недавньою великою втратою.
Останнє послання — від Енн Тейлор: листівка і фотографії в конверті.
Ми знайшли ось ці світлини й подумали, що, може, Вам було б приємно мати їх. Негативи я надіслала місіс Келлі. Поділяю Вашу думку, висловлену в листі. Всі ми по-своєму завинили. Але я певна, що Еллі не хотіла б, аби ми брали все це аж так близько до серця, адже тепер уже нічого не вдієш. Досі не можу повірити. Довелося спакувати її речі… Уявіть собі. Ніби й дрібниця, а я заплакала. Що ж, маємо це перебути. За тиждень поїду додому й постараюся якнайскоріш побачитися з пані К.
З пошаною, Енн
Вісім неякісних знімків. На п’яти з них — я й пейзажі, а на трьох — Алісон. Стоїть навколішки біля маленької дівчинки з наривом, спинилася на Едіповому роздоріжжі, тисне руку погоничеві на Парнасі. Найближчим планом знято фото на роздоріжжі. По ось цій її відкритій хлоп’ячій усмішці завжди можна було розпізнати прямоту й порядність… як же Алісон називала себе? Простачкою, грубіянкою. Була щиро-прозора, як кристал соли. Згадалося, як ми сіли в авто й я став розповідати про свого батька. Тільки завдяки цій порядності міг, навіть у той час, говорити з Алісон відверто. Знав-бо, що маю перед собою дзеркало, яке ніколи не обмане; що її справді цікавлять мої слова; що вона справді мене кохає. Це й була її найбільша чеснота — незрадлива природність, справжність.
Сидячи за столом, я вдивлявся в її обличчя, в пасмо волосся, прихоплене вітром до чола. Вітер і пасмо зупинилися — мить досі триває, хоч і відійшла в небуття.
Мене знову огорнув смуток. Не брав сон. Сховавши в шухляду листи та світлини, я вийшов надвір і пішов уздовж берега. Далеко на півночі, по той бік водяної гладіні, горіли зарослі. Рубінова рвана смужка пропалювала собі дорогу через гору. Подібна вогняна нитка проїдала мою душу.
Хто я? Що я таке, нарешті? Майже вичерпне означення дав колись Кончіс: не що інше, як геометрична сума незліченних хибних кроків. Відкинувши фройдівську тарабарщину на суді, таки треба визнати, що я ще змалку намагався обернути дійсність вимислом і відмежуватися від життя. Завжди поводився так, ніби хтось спостерігає мене й ставить оцінки за поведінку. Мав Бога за романіста й звертався до Нього як дійова особа, наділена спроможністю догоджати, чуттям не випадати з поля зору й здібністю перелицьовуватися так, як цього, на мою думку, бажає сам автор роману. Я створив і виплекав себе самого — п’явкоподібну видозміну Супер-Еґо, і ось вона відібрала мені всю свободу рухів. Замість щита стала хомутом. Утямив я це не в пору — на цілу смерть запізнився.
Сидячи на узбережжі, я чекав, поки над сірим морем розвидниться.
Нестерпно самотній.
Чи то через особливості мого характеру, чи то через похмільні наслідки оптимізму, навіяного мені за методом Куе[240] під час останнього наркотичного сну, я западав у дедалі похмуріший настрій мірою того, як на обрії світало. Усвідомлював, що не доможуся правди, бо не маю ні доказів, ні свідків проти такого завзятого любителя логіки й логістики, як Кончіс. Либонь, він заздалегідь подбав про безпечні шляхи відступу, зваживши на ризик того, що я можу звернутися до поліції. У такому разі він, природно, мав би разом з усією «трупою» втекти з Греції. Тоді нема кого й допитувати. Гермес, мабуть, ще менш замішаний у ці справи, ніж мені видається. Ну а Патареску ні в чому не признається.
Єдиний можливий свідок — це Деметріадес. Та й то навряд. Мені так і не вдалося загнати його на слизьке й домогтися зізнання. На самому початку він справляв враження наївного невиннятка, а тим часом слугував головним джерелом інформації про мене, ще перед тим як я вперше вибрався до «Бурані». Судячи з наших розмов про учнів, Мелі не бракувало спостережливости й певної проникливости. Особливо коли треба було відрізнити працьовитих зубріїв-товчіїв від здібних лінюхів. А тепер мене охопив гнів на саму думку про його докладні рапорти Кончісу. Запраглося помститися — кулаками. Хай уся школа побачить, що я розгнівався.
Я не пішов на перший урок. Приберіг на сніданок своє ефектне повернення до школи. Щойно я ввійшов, у їдальні запала мертва тиша, як ото на ставку з розрахканими жабами, коли в нього кинеш камінь. Звичний гомін поновився десь за хвилину. Кілька учнів вишкірялося. Викладачі видивлялися на мене так, ніби я скоїв якийсь страхітливий злочин. Деметріадес снідав у далекому кінці зали. Я рушив туди. Йшов прудко, щоб цей негідник не встиг зорієнтуватися. Той уже був підвівся, але вмить утямив, на що заноситься, і знову сів, як перестрашений Петер Лорре[241]. Я навис над ним.
240
Еміль Куе (1857–1926) — французький психолог і фармацевт, який запровадив метод психотерапії, базований на самонавіюванні.
241
Петер Лорре (Ласло Левенштейн, 1904–1964) — угорський, німецький і американський кіноактор. Прославився в характерних ролях негідників.