— Мабуть, разом мешкали, — припустив службовець.
Ото й усе.
А мені що до того? Навіщо я її й далі шукаю?
Однак, повернувшись з аґенції, я весь вечір просидів у готельному номері, сподіваючись на якусь вістку. Наступного дня перебрався до готелю «Рассел». Тепер мені досить було вийти надвір, щоб перевірити, чи світиться на четвертому поверсі будинку по той бік майдану. Минуло чотири дні, у вікнах не світилося. Ані листів, ані телефонних дзвінків. Нічогісінько.
Мене просто-таки підкосило це незрозуміле затишшя. Палила нетерплячка, муляло розчарування. Я гризся тим, що вони, втративши мій слід, не знають, де я. І сердився сам на себе, що гризуся.
Усе поглинала потреба побачити Алісон. Побачити. Хоч би й кліщами, а таки витягти з неї розгадку таємниці. А тоді ще… я й сам не знав, що ще. Минув тиждень. Весь цей час я ходив на кінофільми й театральні вистави. Переважно ж лежав на готельному ліжку, втупившись у стелю й надіючись, що цей телефон-мовчун поряд постелі зглянеться й обізветься. Я мало не надіслав до «Бурані» телеграму зі своєю адресою, та в останню мить схаменувся. Гордість допомогла.
Нарешті я піддався. Остогидли мені готель, Рассел-сквер і темні вікна порожнього помешкання. Дуже доречно на вітрині тютюнової крамнички трапилося оголошення про винайм квартири. То була занедбана мансарда над триповерховою швейною майстернею на північному кінці Шарлотт-стрит, по той бік вулиці Тоттнем-Корт-роуд. Чимале комірне за таку нору, зате вона з телефоном. Сама господиня мешкала в напівпідвалі, й з першого погляду було видно, що ця бита життям нечупара, заядла курильниця належить до шарлоттстритської богеми тридцятих років. У перші ж п’ять хвилин нашого знайомства вона сказала, що ось у цьому домі бував Ділан Томас[259] — її щирий приятель. «Господи, скільки разів я його, бідолаху, вкладала в постіль». Я не повірив. Тут, на Шарлотт-стрит, слова «Ділан тут ночував» (або ж «відсипáвся») звучать так само часто, як у провінційних англійських готелях подібні твердження про Єлизавету Другу. Господиня припала мені до душі. «Я Джоан, але всі мене називають Кемп». У голові Кемп, як і на її кухні, як і на її полотнах, панував цілковитий розгардіяш. На місці було тільки її добре серце.
— Гаразд, — сказала Кемп на порозі, коли я згодився винайняти квартиру. — Поки платите, живіть собі. Можете приводити сюди будь-кого й будь-коли. Перед вами тут мешкав один гомик. Такий миленький, така ціпонька… Цього тижня хапнули ціпоньку кляті фашисти.
— Господи Ісусе.
— Он ті вилупки, — кивнула вона.
Озирнувшись, я побачив на розі вулиці двох молодих полісменів.
Невдовзі я придбав старе авто «Ем-Джі». Кузов побитий і проржавілий, дах протікав, але мотор міг ще, мабуть, протягти рік чи два. Щоб гідно «замочити» купівлю, я повіз Кемп до пабу «Замок Джека Соломинки». Вона пила, як швець, і лаялася, як биндюжник, але в усій решті виправдала мої сподівання. Я потребував такої щирої приятельки, що безперестанку розповідала про себе й без розпитувань взяла до відома мої пояснення, чому я не влаштовуюся на роботу. Завдяки її грубуватій сердечності я трохи примирився з Лондоном і своєю англійською сутністю. Принаймні на першій порі не так гостро відчував неприкаяність і самотність.
Помалу тягнувся серпень, а в мене напади гострої депресії чергувалися з нападами тупої байдужости. Я задихався в сірятині Англії, як риба в тухлій воді. Вигнаний із раю Адам, я відтворював в уяві осяйні краєвиди — сіль і чебрець Фраксосу й розмірковував про неймовірні події в «Бурані», до яких могло б не дійти, а проте дійшло. І ось одного нудного лондонського передвечір’я я почувся нездатним шкодувати, що так сталося, як і пробачити Кончісу за вділену мені роль. Зрештою втямив, що насправді йдеться про те, аби вибачити й забути зазнану кривду. А однак досі боліла душа — і то так, що я бачив тільки заподіяне мені зло. Не міг навіть припустити, що сам його комусь заподіяв.
Подібно склалося в мене з Лілі. Якось я мало не розбив машини — різко загальмував, побачивши струнку довговолосу білявку, що йшла бічною вулицею. Зупинивши авто на бордюрі, я побіг за цією дівчиною. Ще не встиг побачити її обличчя, а вже зрозумів, що це не Лілі. І кинувся за цією незнайомкою не тому, що тужив за своєю колишньою коханою. Я тільки хотів подивитись їй у вічі, випитати її геть про все й кінець кінцем збагнути незбагненне. Можна було б потужити за деякими рисами, за деякими сценічними втіленнями, але власне ця вибірковість свідчила, що я не кохав і не міг кохати Лілі. Міг згадувати її як світлий образ, як милу давноминулу дрібку поезії й водночас ненавидіти нинішній темний образ — справжній.
259
Ділан Марлайс Томас (1914–1953) — видатний валлійський письменник. Писав англійською. Помер від алкоголізму.