— Що ж вона говорила?
— Наговорила цілу купу гівна про пацифізм і атомну бомбу. Знаєш таких розумниць. А я з ними не лигаюся.
— Що ж на те решта людей за столом?
— Та вони й слова не писнули. Розгубилися по саме нікуди. Раптом Жулі стала викрикати розмаїті паскудства на мою адресу. Одне за одним. Як із ланцюга зірвалася. І почалася веремія. Джун кинулася до неї. Стариган вимахував руками, як підбита ворона крилами. Жулі вибігла. Сестра за нею. За столом залишилися тільки ми з цим дідом. Він мені торочить, що це сироти. Меле таке, що купи не тримається. Ніби виправдовує їх.
— Що ж це за паскудства вона викрикувала?
— Старий, я вже й не пригадаю. Їй наче скипидару під хвіст хлюпнули. — Мітфорд задумався. — Обізвала мене нациком.
— Нацистом?!
— Ми посперечалися про Мослі[275].
— Ти ж, мабуть, не…
— Звичайно, ні, старий. Ради бога. — Реготнувши, Мітфорд зиркнув на мене. — Але подивімося тверезо. Не завжди Мослі верзе дурниці. Якби так мене хто спитав, то скажу, що з нашої країни зробили бордель. — Він смикнув підборіддям. — Придалося б трохи більше дисципліни. Національна гордість…
— Може, й так, але Мослі…
— Старий, зрозумій мене правильно. Проти кого ж, хай йому біс, я воював на війні? Ось так воно… А візьми-но Іспанію. Подивися, скільки зробив для неї Франко.
— Наскільки знаю, він набудував у Барселоні бозна-скільки в’язниць, оце й уся робота.
— А ти сам бував в Іспанії?
— Правду кажучи, ні.
— То поїдь туди й подивися. Тоді поясню тобі, що Франко зробив, а чого не зробив.
Подумки я полічив до п’яти.
— Вибачай, Санді. Перебив я тебе. Веди далі.
— Якось мені трапилося почитати писанину Мослі, й там було чимало слушного, — карбував він слова. — Дуже багато слушного.
— Певна річ.
У цю мить Мітфорд був схожий на птаха, що чистить дзьобом настовбурчене пір’ячко.
— Моя близнючка повернулася, старий шкарбун ненадовго відлучився кудись, а вона як цукерка, — повів він далі. — Само собою, я розігрую з себе скривдженого й натякаю, що дійти до норми мені допоможе невелика прогулянка під місяцем. А вона на те: «Прогулянка? Може, краще було б нам скупатися?» Повір мені, старий, коли б ти почув, як вона це сказала, то теж був би певен, що після купання дійде до цікавіших справ. Опівночі на умовленому місці, біля брами. Гаразд, об одинадцятій ми розпрощалися на добраніч. Я сиджу й чекаю. Вислизаю з вілли. Без проблем. Іду до брами. Хвилин за п’ять приходить вона. Слухай, старий, мені не з одною дівкою доводилося мати діло, але ця Джун справдешня бомба. Хоче, аж муркоче. Я вже подумав, що замість операції «Нічне купання» буде інша, важливіша. А вона каже, що хоче освіжитися.
— Добре, що ти не розказав мені це перед від’їздом. Я б не пережив розчарування.
Він поблажливо усміхнувся.
— Ми зійшли на пляж. Вона каже, що не має купальника, то нехай я першим піду. Чи то соромиться, чи то в кущики їй захотілося перед ділом. Гаразд. Почалося з операції «Роздягання». Тоді Джун пішла до лісу, а я, лопух, виконую команду. Відплив від берега ярдів на п’ятдесят й бовтаюсь у воді. Чекаю дві хвилини, три, чотири. Минуло десять хвилин, я вже мерзну, а її нема.
— І твого одягу теж не стало.
— Ти вгадав, старий. Стою голий, у чому мама народила, на тому громадському пляжі й упівголоса кличу кляту сучку. — Я засміявся, Мітфорд кисло усміхнувся. — Еге ж. Непоганий жарт. Нарешті до мене дійшло. Можеш собі уявити, як я лютував. Півгодини дожидався її. Обшукав усе навколо — нуль. Помаршував до вілли. Потовк босі ноги об каміння. Відламав соснову гілку — в разі чого прикрити інструмент.
— Неймовірно.
Мітфорд очікував, що я поділю його обурення, а мені насилу вдавалося стримувати сміх.
— Проминаю браму, йду доріжкою. Завертаю за ріг вілли. Як гадаєш, що я там бачу? — Я похитав головою. — Вішальника.
— Жартуєш.
— Ні, старий. Це вони пожартували. Повісили опудальце. Як на штикових навчаннях. Напхане соломою. На шиї зашморг. У моїй одежі. З виду подібне до Гітлера.
— Господи. І що ж ти зробив, Санді?
— А що мав робити? Відв’язав оте паскудство й скинув з нього мій одяг.
— Ну а далі?
— Далі нічого. Намилилися.
— Втекли?
— На каїку. Я ще на Муці почув його. Подумав, що це якийсь рибалка в морі. Вони залишили мою сумку надворі. Нічого не поцупили. Ось тільки довелося перти чотири милі до школи.
— Ти, мабуть, лютував.
— Трохи понервувався. Не без того.
275
Освальд-Ернальд Мослі (1896–1980) — засновник і лідер Британського союзу фашистів (1932), який розпустили 1936 року. У 1948-му заснував крайньо правий Союз руху.