— Але ти ж не вибачив їм такого свинства.
— Не вибачив, — усміхнувся він сам собі. — Я зробив просто. Написав рапортик. По-перше, про історію під час окупації. По-друге, про теперішні політичні погляди нашого приятеля — пана Кончіса. І надіслав куди треба.
— Ти написав, що він комуніст?
У Греції цькували комуністів з 1950 року, коли закінчилася громадянська війна.
— Я був знайомий з кількома комуняками на Криті. Ото й доповів, що побачив їх на Фраксосі й ішов за ними назирці аж до вілли. А владі й не треба чогось більшого. Досить учепитися за дрібничку, а там далі до серйозного потягнеться. Тепер розумієш, чому тебе не залучили.
Бавлячись ніжкою свого келишка, я міркував. Якраз навпаки — залучили, і то завдяки ось цьому нетямі, що сидить поряд мене. «Джун» сама призналася, що торік вони прорахувалися й мусили відмовитися від продовження. Лисиці забракло хитрости, й полювання обірвалося на самому початку. Кончіс сказав, що мене вибрали для участи в маскараді чисто випадково. Я принаймні виправдав довіру.
— Отже, ти сміявся останнім? — усміхнувся я Мітфорду.
— Така вже в мене звичка, старий. Відповідна до мого характеру.
— Але навіщо їм це здалося? Гаразд, ти їм не сподобався… У такому разі треба було зразу ж тебе спровадити.
— Всі ці балачки про хрещених дочок — брехня й дурня. Це першокласні проститутки. Ота Жулі говорила такою мовою, що годі сумніватися. А як вони дивляться… З натяком, із заохотою. — Мітфорд зиркнув на мене. — На такий бордель часто натрапиш у Середземномор’ї, особливо у Східному. Я не вперше на таке наткнувся.
— Хочеш сказати…
— Скажу навпростець. Багатій Кончіс сам уже не може того… але, мабуть, має втіху, підглядаючи, як інші цим ділом забавляються.
Заблукавши в безконечному лабіринті відголосків, я знову крадькома глянув на Мітфорда. Невже він…
— Але ж вони тобі нічого такого не пропонували?
— Натякали. Я вже потім зміркував, що це були натяки.
Він приніс ще дві чарки джину.
— Санді, ти мав би застерегти мене.
— Старий, я ж застеріг.
— Не дуже виразно.
— Знаєш, як поводився Ксан, Ксан Філдінґ, з парашутистами, яких скидали до нас, у Лефка-Орі?[276] Зразу ж посилав на завдання. Ніяких застережень і напучень. Казав одне-єдине: «Спостерігай і не лови ґав». Розумієш?
Мітфорд був мені прикрий не так своєю обмеженістю й підлістю, як тим, що я бачив у ньому карикатуру на самого себе, в якій випиналися мої вади. Ракова пухлина, яку я старанно ховав усередині, в нього росла зовні, на шкірі. За давньою хворобливою звичкою, я мав би запідозрити в ньому підсадну качку, призначену випробувати чи провчити мене, але не вірилося, що комусь вдалося б так переконливо зіграти роль самозакоханого бевзя, глухого геть до всього. Згадалася Лілі де Сейтас. Мабуть, бачить у мені те саме, що я в Мітфорді. Вáрвара.
Ми вийшли з «Мандраґори» на хідник.
— У жовтні поїду до Греції, — сказав Мітфорд.
— Ого.
— Влітку наступного року моя фірма має там організувати літні тури.
— Господи, тільки не те.
— Грекам це піде на користь. Виб’є їм із голови дурні ідеї.
Я глянув на людну вулицю Сохо.
— Сподіваюся, Зевс ударить тебе блискавицею, щойно приїдеш.
Він сприйняв мої слова як жарт.
— Епоха звичайної людини, старий. Сірої людини.
Він простягнув руку. Якби я знав прийоми, залюбки викрутив би її й жбурнув би Мітфорда через себе. Його темно-синя спина віддалялася до Шефтсбері-авеню. Вічний тріумфатор на війні, в якій перемагають переможені.
За кілька років з’ясувалося, що того дня він справді грав роль, хоча й не ту, якої я побоювався. Я натрапив на його ім’я в газеті. Мітфорда заарештували в Торкі за махлювання з емісійними чеками. Таке він виробляв по всій Англії, подаючи себе капітаном, кавалером орденів «За видатні заслуги» і «Воєнний хрест».
«Справді, — сказав обвинувач, — після поразки німців підсудний прибув до Греції, будучи у складі окупаційних британських військ, але він ніколи не брав участи в русі Опору». І далі: «Демобілізувавшись, Мітфорд невдовзі повернувся до Греції й дістав там посаду вчителя, подавши підроблені рекомендації. Його звільнили за професійну непридатність».
Надвечір цього самого дня я зателефонував до Мач-Гадема. Довго звучали гудки, й нарешті обізвалася Лілі де Сейтас. Вона захекалась.
— Динсфорд-гаус.
— Це я. Ніколас Ерфе.
— Привіт, — підкреслено байдуже сказала вона. — Вибачте, я була в саду.
— Мені треба з вами зустрітися.