Коротка пауза.
— Але я не скажу вам нічого нового.
— Все одно мені треба.
Запала тиша. Я відчував, що де Сейтас усміхається.
— Коли? — спитала вона.
Наcтупного ранку мене не було вдома. Повернувшись близько другої години, я знайшов засунуту під двері записку від Кемп: «Приходив якийсь янкі. Сказав, що має до Тебе пильну справу. Буде тут о четвертій».
Я зайшов до майстерні. Великим пальцем Кемп розмазувала тлусті черв’яки зеленого хрому поверх бурих умбрових ляпок на чорному тлі. Вона не терпіла, коли хтось відривав її від «малярської творчости».
— Хто це був? — спитав я.
— Сказав, що йому треба побалакати з тобою.
— Про що?
— Він має поїхати до Греції. — Вайлувато відступивши від мольберта, вона з сигаретою в роті споглядала свою мазанину. — На твою попередню роботу, здається.
— Звідки він дізнався, де я мешкаю?
— А звідки мені знати?
Я задивився на записку.
— Який він на вигляд?
— Сили небесні, невже ти не можеш почекати годину-другу?! — Кемп обернулася до мене. — Забирайся звідси.
Він прийшов на п’ять хвилин раніше, ніж пообіцяв. Худий, довгов’язий, з типовою американською зачіскою, в окулярах. На рік-два молодший від мене. Приємне обличчя, приємна усмішка, приємне геть усе. Молодий та зелений, як салат. Простягнув мені руку.
— Джон Бріґґз.
— Привіт.
— Ніколас Ерфе — це ви? Чи правильно я вимовив? Ця пані, що на першому поверсі…
Я запросив його увійти.
— На жаль, це далеко не хороми.
— Тут дуже мила… — Він розглядався, добираючи потрібне слово.
— Атмосфера, — підказав я. Ми рушили вгору крутими сходами. — Я не сподівався побачити американця.
— Еге ж. Мабуть, мене взяли, врахувавши ситуацію на Кіпрі[277].
— Ага.
— Останній рік я навчався в Лондонському університеті. Весь цей час міркував, як би так влаштуватись у Греції, перш ніж поїхати додому. Ви й не уявляєте, який я радий.
Ми зійшли на сходовий майданчик. Бріґґз заглянув у відчинені двері й побачив швачок за роботою. Дві з них присвиснули.
— Дуже мило, — сказав він, помахавши їм рукою. — Мені згадався вірш Томаса Гуда[278].
— Звідки ви дізналися про цю роботу?
— З оголошення в «Таймс едьюкейшнл сапплмент».
Звичну назву англійської установи він вимовив таким тоном, ніби я про неї ніколи не чув.
Ми ввійшли до моєї оселі. Я зачинив двері.
— А я гадав, що Британська рада вже припинила вербування.
— Справді? Мабуть, у шкільному комітеті вирішили, що раз пан Кончіс усе одно тут, то міг би й сам провести вступну співбесіду зі мною. — Мій гість підійшов до вікна й подивився на похмуру стару Шарлотт-стрит. — Чудовий краєвид. Знаєте, я закоханий у ваше місто.
Я вказав йому на найменш заяложене крісло.
— То це пан Кончіс дав вам мою адресу?
— Еге ж. Може, не мав на те права?
— Та ні. Все гаразд. — Я сів біля вікна. — Чи розповідав він щось про мене?
Бріґґз звів руку, ніби вважав, що мене треба заспокоїти.
— Так, він… я дізнався… тобто він попередив мене, що інтриґи вчителів можуть довести до лиха. Як я зрозумів, вам не поталанило… — Бріґґз облишив добирати слова. — Вам і досі прикро?
Я знизав плечима.
— Греція є Греція.
— Я певен, вони вже потирають руки, дізнавшись, що працюватимуть зі справжнім американцем.
— Мабуть, потирають.
Він труснув головою. Видно, навіть подумки не може припустити, що комусь таки вдасться втягти справжнього американця в левантійську шкільну інтриґу.
— Коли ви бачилися з паном Кончісом? — спитав я.
— Три тижні тому, коли він був тут, у Лондоні. Я б ще раніше сконтактувався з вами, але він загубив вашу адресу. Надіслав її вже з Греції. Сьогодні вранці.
— Допіру сьогодні вранці?
— Так. Телеграмою, — усміхнувся він. — Я теж здивувався. Гадав, що він забув про це. А ви… ви з ним близькі знайомі?
— Та… зустрілися кілька разів. Я так і не добрав, яку посаду він обіймає у шкільному комітеті.
— Він сказав, що офіційно не належить до членів комітету. Просто допомагає їм. Господи, яка в нього добірна англійська мова!
— І не кажіть.
Ми придивлялись один до одного. Поводився він вільно й невимушено, але така поведінка видавалася запозиченою з книжок на зразок «Як налагоджувати приязні стосунки з незнайомцями». Відчувалося, що досі в його житті не траплялися промахи та збої. Однак навіть недоброзичливий заздрісник не заперечив би, що Бріґґзові притаманні дитяча наївність, юначе завзяття й зріла енергійність.
277
1950 року на Кіпрі проведено референдум про возз’єднання з Грецією. Переважна більшість проголосувала «за». Британська колоніальна влада не визнала його результатів, і відтоді на Кіпрі почався партизанський рух за звільнення острова від колоніальної залежности.
278
Томас Гуд (1799–1845) — англійський поет. Свої гумористичні вірші ілюстрував своїми ж таки карикатурами. Широко відомий його вірш «Пісня про сорочку».