— Схоже, що не нудьгуватимете.
Бріґґз допив пиво й глянув на годинник.
— Боже мій, я вже запізнююся. О шостій маю зустрітися з Амандою. — Він потиснув мені руку. — Годі й уявити, як мені придалася ваша допомога. Слово чести, напишу вам і повідомлю, як справи.
— Напишіть. Цікаво знати.
Спускаючись сходами й розглядаючи флотську стрижку мого гостя, я почав здогадуватися, чому Кончіс вибрав саме його. Якщо взяти мільйон молодих американців із вищою освітою й визначити їхнє середнє арифметичне, то вийде щось на зразок Бріґґза. Мені не до вподоби, що всюдисущі американці добираються до найінтимнішої серцевини Європи. Втім, «Джон Бріґґз» звучить англійською мовою значно природніше, ніж «Ніколас Ерфе». Зрештою, на острові вже є Джо й ця обвинувачка — доктор Маркус…
Ми вийшли на вулицю.
— Може, скажете мені наостанок якісь напучення? — спитав Бріґґз.
— А чи варто? Просто побажаю вам на все добре.
— Дякую.
Ми ще раз поручкалися.
— Все буде добре, — запевнив я.
— Ви справді так вважаєте?
— Хоча багато чого видаватиметься вам дуже дивним.
— Певна річ. У мене широкі погляди, не сумнівайтеся в тому. Я готовий на все. Завдяки вам.
Довгу мить я усміхався. Хотілося, щоб він затямив цю усмішку, красномовнішу від слів, яких не можна було мовити. Він звів руку, обернувся й рушив. Ступивши кілька кроків, зиркнув на годинника, перейшов на біг, а я подумки поставив свічку Джонові Левер’є.
Вона запізнилася на десять хвилин. Прудко підійшла до прилавка з листівками, біля якого я стояв. На її обличчі відображалася досада.
— Пробачте. Таксі повзло як черепаха.
Я потис простягнену руку Лілі де Сейтас. Як на жінку з півстоліттям за плечима, вона напрочуд добре збереглася. Виклично не носила капелюшка, вбралася з тонким смаком — біло-сірий костюм підкреслював її засмагу та ясні очі. Того похмурого ранку відвідувачі музею Вікторії і Альберта проти неї видавалися тьмяніші, ніж були насправді.
— По-ідіотському невідповідне місце для зустрічі я призначила. Ви не сердитеся?
— Анітрохи.
— Днями я купила таріль вісімнадцятого сторіччя. Тут чудові експерти. Оцінювання триватиме недовго.
В музеї вона добре орієнтувалася — зразу ж попровадила мене до ліфтів. Довелося почекати.
Вона усміхалась. Ця кланова усмішка вициганювала в мене те, чого я досі не був готовий дати. Аби і їй догодити, і свою гідність уберегти, я запасся добрим десятком підхожих фраз, а тепер усі вони видалися недоречними. Ото побачив, як квапиться де Сейтас, й відчув, що відбираю в неї час, перебиваю діловий, напружений день.
— У вівторок я зустрівся з Джоном Бріґґзом, — бовкнув я.
— Цікаво. Я з ним не знайома.
Сказано таким тоном, ніби йшлося про нового вікарія. Приїхав ліфт, ми ввійшли в кабіну.
— Я розказав йому все, що знав. Все про віллу «Бурані» й про її несподіванки.
— Ми наперед знали, що ви це зробите. Тому й послали його до вас.
Ми блідо усміхнулись одне одному. Запала напружена тиша.
— А я міг би й розказати.
— Так. — Ліфт зупинився. Ми вийшли на поверху з виставкою меблів. — Так. Могли б.
— Мабуть, мене захотіли перевірити, — припустив я.
— Перевірка тут зайва.
— Щось ви надто вже впевнені в цьому.
Де Сейтас глянула на мене широко розкритими очима — так само, як тоді, коли простягла копію листа від Невінсона. Ми дійшли до кінця ґалереї й стали під дверима з написом «Відділ кераміки». Моя супутниця натиснула на кнопку дзвінка.
— Здається, ми почали не з того боку, — зауважив я.
Вона опустила очі.
— Так. Спробуємо ще раз? Почекайте хвилинку, будь ласка.
Двері відчинилися, її впустили. Все діялося похапцем і шарпано, ця жінка не давала мені зосередитися. Перш ніж увійти, вона кинула погляд — немовби перепрошення. Наче боялася, що я втечу.
Повернулася за якихось дві хвилини.
— Все гаразд? — поцікавився я.
— Так. Як я й гадала. Це Боу[279].
— Отже, ви не в усьому покладаєтеся на інтуїцію?
Де Сейтас кинула на мене веселим оком.
— Якби тут був відділ молодиків…
— То ви б почепили на мене етикетку й поставили на полицю?
Вона знову всміхнулась і окинула поглядом залу.
— Мені не дуже-то подобаються музеї. Особливо ті, що захрясли у старих ідеях та поняттях. — Вона рушила з місця. — Експерти сказали, що в експозиції є подібний таріль. Он там.
Ми потрапили до довгої безлюдної ґалереї з порцеляною. Я почав підозрівати, що ця сцена розігрується за сценарієм. Жінка зразу ж рушила до однієї з вітрин, вийняла таріль із кошичка й, помалу пройшовши повз розставлене начиння, знайшла майже такого самого, блакитно-білого. Я наблизився до неї.