— Якщо нікого, то й мене теж?
— І тебе. З… того самого дня.
Понурий профіль, упертий погляд у далину. Відчувши на собі моє око, Алісон стала стежити за якимсь перехожим, буцімто зацікавилася ним більше, ніж мною.
— То що мені робити? Згребти тебе в обійми? Впасти на коліна? Чого вони хочуть?
— Не розумію, про що ти.
— Дуже добре розумієш, хай тобі пусто!
Глипнувши на мене, вона опустила очі.
— Того дня я побачила тебе наскрізь. Ото й усе. Таке не забувається.
— Але того самого дня ми ще й кохалися. Таке теж не забувається.
Я спостерігав, як вона набирає повітря, ніби ось-ось скаже щось ущипливе й погордливе. Чекав, що таки скаже, нехай навіть зневагу висловить. Стримуючи лють, я старався говорити спокійно.
— Там, на тій горі, була мить, коли я відчув, що кохаю тебе. І знаю, що ти це теж відчула. Я ж бачив. Дуже добре тебе вивчив, тому й не міг помилитися. Не про секс кажу.
Вона знову перегодила, перш ніж відповісти.
— А навіщо мені це пам’ятати? Чому б мені не робити все для того, щоб якнайскоріш забути?
— На ці питання ти сама знаєш відповідь.
— Невже?
— Алісон… — сказав я.
— Не підсувайся до мене. Відсунься, будь ласка.
В її голосі затремтіло щось дуже глибоке. Немовби забриніли самі нервові клітини.
— Так, я відчула. — Ховаючи від мене очі, Алісон дістала ще одну сигарету й закурила. — Тобто завжди відчувала. Коли кохала тебе. Мені було важливе все, що ти казав і робив. На рівні емоцій. Усе мене хвилювало й збуджувало. Або ж пригнічувало й доводило мене до… — Вона перевела подих. — Як-от сьогодні. Після всього того, що сталося, ти сидиш отут у павільйоні й дивишся на мене, як на проститутку абощо, і…
— Я зазнав шоку. Розгубився. Бога ради…
Я доторкнувся до неї, поклав руку на плече, але Алісон скинула її. Все одно мені довелося присунутися ближче, бо інакше не розчув би сказаного.
— Бути з тобою наодинці — це все одно, що прийти до когось і безперестанку просити: «Муч мене, катуй. Влаштуй мені пекло». Бо ж…
— Алісон.
— Ага, тепер ти милий. Дуже миленький. Милішого не придумаєш. Отаким будеш тиждень, місяць. А тоді — знову все спочатку.
Вона не плакала — я заглянув їй в обличчя. Здогадувався, що вона грає роль і водночас не грає. Мабуть, наперед приготувала цей текст, а однак промовляє щиро.
— Ти ж усе одно повертаєшся до Австралії…
Я сказав це легким, зовсім не іронічним тоном, однак Алісон кинула такий нищівний погляд, ніби почула якісь грубощі. А ще смикнуло мене в той мент усміхнутися й простягти руку. Враз Алісон зірвалася з лавки, перетнула алейку й вийшла на ґазон за деревами. Ступила кілька кроків по траві — й раптом спинилася.
Цілком природний відрух. Ось тільки його сценічне втілення не дуже переконливе, особливо ця раптова зупинка. В якійсь дивній позі завмерла Алісон. А перед тим рушила в незвичному напрямку — ось так навпростець… і тут мене осінило. Таж ґазон простягається на чверть милі, аж до межі парку. А далі височіють фасади Камберленд-Террейс із розкішними статуями та вишуканими вікнами періоду Реґентства[288].
Низки вікон, лави античних богів. Своєрідний бельетаж, звідти видно весь парк як на долоні. Натомість із мого місця видно явні докази співучасти Алісон у ганебній грі. Вона виманила мене з павільйону, вибрала відповідну лавочку, а тепер стоїть на видноті й вичікує. Годі, це вже занадто.
Я підійшов до неї й затулив собою великопанські будинки. Алісон потупилася. Простенька роль — скриви-но личенько й доведи себе до слізоньок. Наразі їх немає.
— Послухай-но, Алісон. Я знаю, хто й звідки за нами стежить. Знаю, чому ми тут опинились. Отже, по-перше. Я сів на мілину. Не маю й не матиму доброї роботи. Перед тобою стоїть одна з найгірших кандидатур на жениха в Лондоні. По-друге. Якби тепер на алейці з’явилася Лілі й поманила мене пальцем… Не знаю, як би я повівся. Хочу, щоб ти затямила: не знаю й ніколи не знатиму. Раз уже на те пішло, то май на увазі, що вона не просто собі Лілі, а зразок розлучниці. — Я зробив паузу. — І по-третє. Я далеко не ідеал у постелі. В Афінах ти дуже люб’язно повідомила мене про це.
— Такого я не казала.
Задивившись на маківку Алісон, я відчував спиною порожні погляди вікон і білокам’яних богів Камберленд-Террейс.
— По-четверте. Колись Кончіс сказав мені одну мудру річ. Про чоловіків і жінок. Ми бачимо речі зокрема, натомість жінки — залежність, зв’язок між речами. Гаразд. Ти завжди відчувала те, що… як би це назвати… було між нами. Те, що пов’язувало нас. А я не відчував. Можу запропонувати тобі одне-єдине — надію, що колись і я це відчуватиму.
288
1811–1820 роки, коли реґентом був Ґеорґ, принц Валлійський. Відтак він став королем Ґеорґом IV.