— Так, ненавиджу.
— То чому не відпускаєш мене?
Вона труснула похиленою головою так, ніби моє питання було геть нескромне.
— Сам знаєш чому.
— Не знаю.
— А я знаю. З першої миті, коли побачила тебе.
Я підійшов ближче. Вона затулила другу щоку, ніби боялася дістати ще одного ляпаса.
— Послухай, Алісон, я витлумачив це слово. Твоє слово. — Вона чекала, сховавши обличчя в долонях, ніби слухала вістку про непоправну втрату. — Ти ж не можеш ненавидіти того, хто перед тобою стоїть навколішки. Того, хто без тебе не людина — лишень півлюдини.
Схилена голова, затулене долонями лице.
Мовчить, не скаже ні слова, не простягне руки, не вийде із замороженого теперішнього часу. Все завмерло, зависло в очікуванні. Застигли пожовклі дерева, осіннє небо, безіменні люди. Дурненький дрізд завів весняної пісеньки на вербі край озерця. Зграя голубів понад дахами. Фраґменти свободи й випадку, втілена анаграма. Звідкись долітає їдкий димок спаленого листя.
Сras amet qui nunquam amavit
quique amavit сras amet[289].
289
(Вірш-рефрен з анонімної латинської поеми «Всенощна Венери», III–IV ст. до н. е.).