Якогось вечора я, не можучи знайти собі місця, зійшов до гавані. Доходила одинадцята година, і майдан з тюльпановими деревами та чорною гарматою з 1821 року був майже порожній. Випивши в кафеніоні кави по-турецьки й краплю коньяку, я рушив додому. Трохи далі за готелем, ще на кількастах ярдах бетонного «променаду», я побачив довгов’язого старигана, який стояв серед дороги й явно шукав щось загублене. Коли я наближався, він випростувався, — справді напрочуд високий і дивовижно добре вбраний, як на Фраксос. Мабуть, один із літніх відпочивальників. Він мав на собі світло-брунатний костюм з білою ґарденією в петлиці. Старомодну білу панаму з чорною стрічкою доповнювала козляча борідка. Він тримав напереваги ціпка з ручкою із морської пінки й видавався прикро враженим понад свою вроджену сумовитість.
Я спитав по-грецькому, чи не загубив він чогось.
— Ah pardon… est-ce que vous parlez français, monsieur?[106]
— Так, — відповів я, — трохи говорю по-французькому.
Виявилося, що загубився наконечник ціпка. Старий почув, що той упав і кудись покотився. Я запалив один за одним кілька сірників, пошукав трохи й невдовзі знайшов мосяжного ковпачка.
— Ah, très bien. Mille mercis, monsieur[107].
Він видобув портмоне, і я вже подумав був, що зараз дасть мені чайові. Цей чужоземець був безрадісний, як постать на картинах Ель Ґреко, нестерпно знуджений за кількадесят років та й, мабуть, сам навівав таку нестерпну нудьгу.
Не давши мені грошей, він обережно вклав наконечника в один із відділків портмоне й увічливо поцікавився, хто я, а тоді підлестив, спитавши, звідки я так досконало знаю французьку мову. Ми перекинулися кількома словами. Стариган не француз, а бельгієць. Приїхавши сюди два дні тому, він вважає, що Фраксос pittoresque, mais moins belle que Délos[108]. Після короткої пустопорожньої балачки ми вклонились один одному й розійшлися. Бельгієць висловив сподівання, що за два дні, які йому тут залишилося провести, ми побачимося й побалакаємо довше. Але я постарався уникнути цієї зустрічі.
Нарешті надійшла субота. Щоб мати вільний час у неділю, я відробив два понадурочні заняття й почувався вичавленою цитриною. Як тільки закінчилися ранкові уроки, похапцем перекусив, узяв сумку й рушив до села. Еге ж, пояснив я старому сторожеві біля брами, — найкращий спосіб поширити неправдиву чутку, — у вихідні буду на Гідрі. Впевнившись, що мене ніхто не побачить із школи, я обігнув її задвірками хат і вийшов на стежку до «Бурані». Але не відразу туди подався.
Увесь цей тиждень я сушив голову над Кончісом, безупинно й безплідно. В його «дійствах» можна було вирізнити два складники — дидактичний і естетичний. Але що крилося за цими вигадливо інсценізованими фантазіями: мудрість чи божевілля? Напевно, друге з двох. Більше схоже на манію, ніж на тверезий замисел.
За останні сім днів мені часто спадали на гадку ці кілька хаток над затокою Ая-Варвара, що на схід від Бурані. Там вздовж широкої прибережної кам’янистої смуги росли рядком високі атанати, або ж аґави, обернувши до моря химерні дванадцятифутові канделябри суцвіть. Я тихо пробрався лісом, ліг на порослому чебрецем схилі над затокою й став приглядатися до хаток, сподіваючись зауважити щось незвичайне. Побачив тільки жінку в чорному. На перший погляд, навряд щоб тут мешкали Кончісові помічники. Дуже вже відкрита місцина, надто вже легко за нею стежити. Трохи перегодивши, я зійшов звивистою стежкою до хаток. Стоячи на порозі, дитина зауважила мене серед оливкових дерев, щось гукнула, й з’явилися жителі цього маленького поселення — чотири жінки й півдюжини дітей. Без сумніву, всі тутешні. Крім склянки води, якої я попросив, мене по-сільському гостинно почастували блюдечком айвового варення й чаркою ракі. Всі їхні чоловіки виплили в море на риболовлю. Я сказав, що йду в гості до о киріоса Конхіса, й жінки цілком певно не вдавали здивування. Чи заходить сюди цей пан? Вони відсахнулися, немовби сама думка про це була чимсь несусвітним. Мені довелося ще раз вислухати розповідь про страту. Найстарша з жінок пустила на мене зливу слів, серед яких можна було розібрати «староста» і «німці», а діти зводили руки, як рушниці.
Ну а Марія? Вони ж то з нею бачаться, правда? Та ні, тут її ні разу не бачили. Марія не з Фраксосу, зауважила одна з жінок.