Я й справді так вважав. Крім того, хотів збентежити її. Однак Лілі тільки ще ширше усміхнулась.
— А хто вони, ці вчорашні дівчата? — поцікавився я.
— Які дівчата?
— Годі вам. Жарти жартами.
— Будьте ласкаві не псувати їх.
— То ви принаймні визнаєте, що це були жарти?
— Нічого я не визнаю.
Вона уникала моїх очей і кусала губи. Я глибоко зітхнув. Лілі вочевидь готувалася відпарирувати мій наступний випад. Знічев’я перекочувала камінець носком туфельки — елеґантної, сірої, лайкової, застібнутої на ґудзички, надітої на білу шовкову панчоху зі стрілкою з маленьких отворів — острівців голої шкіри, що бігли вгору від кісточки й за чотири дюйми зникали під подолом. Ногу буцімто ненароком виставлено так, щоб я не оминув оком цієї чарівливої подробиці. Жбурнувши кількома локонами, вітер трохи приховав її обличчя. Мені закортіло відкрити його — чи то відкинути ці пасма назад, чи то добряче трусонути дівчиною. Не знати, на що саме була більша охота. Зрештою я задивився на море — з подібної причини Одіссей сам себе прив’язав до щогли[135].
— Ви дали зрозуміти, що граєте роль, аби догодити старому. Якщо хочете, щоб я долучився до спектаклю, то найкраще було б розтлумачити, навіщо він, а особливо ж — чому мені належить вважати, що Кончіс сам гаразд не розуміє подій на сцені.
Лілі завагалася, і я вже вирішив був, що зламав її опір.
— Дайте руку, будь ласка. Я вам поворожу. Будьте люб’язні присунутися ближче. Ось тільки попрошу не замочити сукенки.
Ще раз зітхнувши, я простяг руку. Либонь, це принаймні небезпосередня ознака згоди пристати на сказане. Злегка тримаючись за мій зап’ясток, Лілі водила вказівним пальцем по лініях на долоні. Було добре видно зарис дівочих грудей на дні пазухи — молочно-білу шкіру, краєчок спокусливо округлих форм. Моя візаві силкувалася справити враження, що цей утертий вступ до загравання дуже ризиковий, як у панночки, що вирвалася з-під мамусиного догляду. Пальчик ковзав по долоні — невинно й водночас значуще.
— Ви довго житимете, — озвалася Лілі. — Матимете трьох дітей. У сорок років уникнете смерти — мало не певної. Ваш розум стоїть вище, ніж серце. І зраджує його. Ось… Усе своє життя ви часто зраджуєте. То самого себе, то тих, що вас кохають.
— А тепер ви дасте відповідь на те, що я вам оце сказав?
— Долоня каже нам про те, що є. Не пояснює, чому так складається.
— Чи можна мені вам поворожити?
— Я ще не закінчила. Ви ніколи не розбагатієте. Остерігайтеся чорних псів, міцних напоїв і старих жінок. У вас буде багато любовних романів, але кохатимете тільки одну-єдину дівчину. Одружитеся з нею… і заживете щасливо.
— Попри те, що мало не згину в сорок років?
— Цілком можливо, що саме через те. Ось подивіться на цю ділянку, де ви ризикуватимете життям. Після неї лінія щастя значно виразніша.
Випустивши мою кисть, Лілі манірно склала руки на колінах.
— Тепер дайте мені почитати з вашої долоні.
— «Дайте» — це зовсім не те, що «дозвольте».
Вділивши мені науки бонтону, вона трохи поманіжилась і раптом простягла руку. Я вдавав хіроманта. Поводивши пальцем по долоні, спробував цілком усерйоз витлумачити значення ліній — у дедуктивний спосіб Шерлока Гоумза. Але тут не дав би ради навіть цей великий мастак вивідувати в ірландських служниць із Брикстона[136], завзятий любитель плавати в човні й дивитися крізь лупу. Руки Лілі нічим не прикметні, хіба що м’якістю. Хай там хто вона, але цілком певно, що не служниця.
— Щось ви, пане Ерфе, забарилися з вичитуванням.
— Не «пане Ерфе», а «Ніколасе».
— Можете мене звати Лілі, Ніколасе. Не годиться вам цілими годинами гладити мою руку.
— Бачу тільки одне.
— Що саме?
— Що ви набагато розумніші, ніж можна було б подумати, судячи з вашої поведінки.
Лілі висмикнула руку й стала до неї придивлятися, невдоволено закопилившись. Але ця дівчина не з тих, що довго дусаються. На її щоку впало пасмо волосся, вітер надихáв крізь сукню кокетливістю й сласністю, допомагав грати роль когось молодшого, ніж було насправді. Я пригадав, щό саме розповів Кончіс про справжню Лілі. Панночка поруч мене щосили старалась уподібнитися до прототипа. Або ж оповідач навмисно підігнав опис до її рис. Ет, з такою роллю не впоралася б навіть найбільша на весь світ актриса. Лілі знову показала мені долоньку.
— А коли я помру?
— Випадаєте з ролі. Ви ж уже мертві.
Склавши руки, вона задивилася на море.
— А може, в мене нема іншого вибору?
Ого, зовсім іншої заспівала. Її голос забарвився ноткою жалю, якоїсь невиразної бунтівливости. Нотка сучасности, що прозвучала з-поза едвардіанської маски. Я впіймав її погляд.
135
Аби послухати заворожливий спів сирен — напівжінок і напівптахів і не піддатися його згубним чарам, Одіссей заліпив воском вуха своїм супутникам і наказав, щоб його самого прив’язали до щогли.