— Що це означає?
— Він чує все, що ми говоримо. Все знає.
— Ви мусите все йому переповідати? — недовірливо спитав я. Вона покрутила головою. Зрозуміло. Ані не гадає скинути маску. — Та не може бути. Це ж як, телепатично?
— Телепатично і…
Лілі опустила очі.
— І що?
— Більш нічого не можу сказати.
Вона відкрила парасольку, ніби надумалася піти геть. Із кінчиків спиць звисали чорні кутасики.
— Може, ви його коханка?
Обпекла мене оком. Таке враження, що нарешті вдалося вибити її з ролі.
— Інакше й не подумаєш, побачивши вчорашній стриптиз, — додав я. І пояснив: — Я ж тільки хочу втямити, що тут діється насправді.
Лілі звелася й рвучко пустилася через пляж до стежки, що вела до вілли. Я побіг навздогін, заступив їй дорогу. Вона спинилася. Звела потуплені очі, в яких гостро зблис гнів і докір. У голосі забринів мало не шал.
— Навіщо вам тямити? Чи чули ви колись таке слово, як уява?
— Влучно сказано. Але ви попали пальцем у небо.
Холодно глянувши на мою посмішку, вона знову опустила очі.
— Тепер я знаю, чому ви не вмієте писати вірші.
Настала моя черга образитися. Ще в першу неділю я обмовився Кончісу про свої невдачі у творчості.
— Шкода, що я не однорукий. Тоді у вас була б ще одна причина потішатися з мене.
На те Лілі кинула погляд, який, мабуть, відобразив її справжнє «я». Бистрий, але твердий, на якусь мить навіть… Вона повернула голову.
— Я не мала права таке сказати. Пробачте.
— Щиро дякую.
— Я йому не коханка.
— Сподіваюся на те, що й взагалі нікому.
Вона відвернулася від мене до моря.
— Дуже нетактовна заувага.
— Удвічі нетактовніше вмовляти мене, щоб я повірив у всі ті нісенітниці.
Лілі прикривалася парасолькою, я зиркнув попід неї й побачив, що вираз на обличчі суперечить словам про заувагу. Замість бундючности безуспішно стримувана веселість. Майже не ховаючи очей, дівчина кивнула на причал.
— Чи не прогулятися нам туди?
— Якщо так написано в сценарії, то ходімо.
Обернувшись до мене, вона пригрозила пальцем.
— Раз уже виявилося, що нам не знайти спільної мови, то пройдімося мовчки.
Я усміхнувся й знизав плечима: як перемир’я, то перемир’я.
На пристані вітер дув сильніше, й волосся завдавало Лілі клопоту, чарівливого клопоту. Раз у раз злітало осяйними шовковими крилами в сонячному промінні. Кінець кінцем я взяв складену парасольку, а Лілі спробувала дати лад неслухняним локонам. Вкотре її настрій різко змінився. Виблискуючи гарними білими зубами проти сонця, вона сміялася без упину, сахалася й підстрибувала, коли об край причалу била хвиля й обдавала нас бризками. Кілька разів Лілі стиснула мені руку, буцімто захопившись грою з вітром і морем… Гарненька, доволі норовиста школярка в барвистій смугастій сукенці. Я крадькома розглядав парасольку. Як нова. Еге ж, привид, що походить із 1915 року, цілком може мати нову річ, та чомусь, всупереч здоровому глуздові, здавалося, що переконливішою була б стара й вицвіла.
Від вілли долинув звук дзвіночка. Та сама мелодія, що й минулого тижня, в ритмі звучання мого імени. Лілі спинилася й прислухалася. Знову теленькання, спотворене вітром.
— Ні-ко-лас, — поважно, але з глузливим відтінком вимовила Лілі. — Це по тобі дзвонять[137].
Я глянув поміж дерева.
— Не розумію, навіщо.
— Мусите піти туди.
— Підете зі мною?
Дівчина заперечливо похитала головою.
— Чому? — наполягав я.
— Бо не мені дзвонять.
— Як гадаю, непогано було б скріпити наше примирення.
Лілі стояла дуже близько, притримуючи волосся, щоб не впало на обличчя. Суворо глянула на мене.
— Пане Ерфе! — відказала вона таким самим, як учора ввечері, холодним тоном, підкреслено чітко вимовляючи кожний звук. — Невже ви просите мене подарувати вам поцілунок?
Оце так штука! Пустунка, що прийшла з 1915 року, кепкує із заяложеного жартівливого вислову вікторіанських часів. Чудове подвійне ретро. Виконуючи його, Лілі здавалася дуже милою й недоладною. Заплющившись, підставила щоку й ухилилася, я ледве встиг торкнутися її губами. І стояв, споглядаючи на її схилену голову.
— Одна нога там, друга тут, — пообіцяв я, віддав парасольку й кинув погляд, який мав виражати і пристрасть, і ствердження того, що мене не вдалося одурити. Я негайно рушив до вілли. Раз у раз оглядаючись, прудко дерся вгору стежкою. Лілі двічі помахала мені рукою з причалу. Здолавши круту дільницю, я йшов рідколіссям. Біля дверей концертної зали, поряд дзвіночка, стояла Марія. Я ступив крок-два по жорстві — й світ пішов обертом. Принаймні так здалося.
137
Слова Лілі в оригіналі —