— Коли ви принесли цю радіограму сюди?
— Прі-прі, — відповів Гермес.
Значить, рано-вранці.
— Хто вам її передав?
Учитель. Учора ввечері, в таверні Сарантопулоса.
— А чому віддали мені не зразу?
Він стенув плечима й глянув на Марію. Вона теж знизала плечима. Напевно, давали зрозуміти, що Гермес зразу ж приніс цю радіограму й вручив Кончісові. Отже, винен сам господар. Я ще раз прочитав текст.
Гермес спитав, чи не хотів би я надіслати відповідь, бо він зараз повернеться до села. Я сказав, що ні, й задивився на погонича. Його каламутне око не давало надії на щось путнє. Однак я таки поцікавився.
— Чи бачили ви сьогодні двох молодих пань?
Він глипнув на Марію.
— Яких ще пань? — спитала вона.
Я перевів погляд на Гермеса.
— Я до вас звертаюся.
— Охі, — відказав він. Ні. І заперечливо задер голову.
Я повернувся на пляж. Весь час мав на оці стежку. Зійшовши, попростував до ґрота. Ані сліду Лілі. За кілька хвилин я упевнився, що вона тут не ховається. Заглянув у яр. Що ж, можна було б видертися вгору дном цієї яруги й податися на схід, але в таке важко повірити. Я вибрався цим дном трохи вище, щоб перевірити, чи не зачаїлася ця дівчина за якоюсь брилою. Ні. Нікого нема.
Сидячи під сосонкою й вдивляючись у море, я старався зібрати докупи метушливі думки. Так, перша з двійнят підходила до мене й говорила зі мною. У неї шрам на лівому зап’ястку. Друга виступала в ролі дублерки. До неї мені не вдасться наблизитися. Хіба що побачити на терасі, у світлі зірок, та й то здаля. Близнючки… нещоденна річ, але я вже чимало дізнався про Кончіса, тож міг припустити таку можливість. Якщо ти рідкісний багатій, то чому б не дозволити собі й рідкісні цяцьки? Чом би й не вишукані та химерні?
Я зосередився на Лілі, яку знав, на тій зі шрамом. Сьогодні вранці, та й учора ввечері вона старалася сподобатися мені. Якщо вона справді Кончісова коханка, то чим тоді пояснити те, що він дивиться на таке крізь пальці й навмисно залишає нас віч-на-віч? Хіба тим, що цей старий зайшов у збоченстві набагато далі, ніж можна було б, як на мене, запідозрити. Склалося чітке враження, що Лілі заграє зі мною — виконує роль під Кончісовою режисурою, причому має втіху від такої гри. Однак між чоловіком і жінкою всяка гра, навіть коли вона тільки сама для себе, має сексуальну підкладку. Тільки-но на цьому пляжі Лілі відкрито спробувала зачарувати мене. Цілком певно, що з наказу старигана, а проте за кокетством і пустотливістю крилася інша риса цієї забави — несумісна з ремеслом найманої актриси. Та й саме акторство Лілі ближче до натхненного дилетантства, ніж до професіоналізму. Хоч що ця дівчина робила — все вказувало, що вона належить до мого світу та середовища, має вроджене чуття порядности й наділена суто англійським гумором. З погляду фахівця оті Кончісові сцени, попри вишукану інсценізацію, видавалися скоріше театральщиною в родинному колі, ніж справжнім театром із його достеменною, такою бажаною ілюзією достовірности. Кожний погляд і кожний жарт Лілі підказували, що вона підманює. Зрештою, мене приваблювала саме ця особливість, не тільки врода. Власне, кокетство було зайвиною. Я впіймався ще минулої неділі, і то відразу, як тільки побачив загадкову усмішку Лілі. Коротко кажучи, якщо її роль полягає в тому, щоб мене спокусити, то я таки піддамся на спокусу. Нічого тут не вдієш. Я ж водночас і сластолюб, і авантюрист. Поет-невдаха, що невтомно шукає безсмертя — як не у віршах, то хоча б у ризикових пригодах. Раз уже трапилася хвиля, то треба випити.
І цією хвилею мене несло до Алісон. Її радіограма — все одно, що сіль в оці, коли конче треба добре придивлятися. Я здогадувався, як усе сталося. Мій понеділковий лист дійшов до Лондона в п’ятницю або суботу, коли Алісон якраз відлітала до Греції. Ні на що не було охоти, довелося півгодини нудьгувати в «Елленіконі»[138] — ось і під настрій послала радіограму.
Ця вістка стала вторгненням недоречної реальности у світ насолоди, нападом надуманого, штучного обов’язку на інстинкт. Несила мені покинути острів, несила змарнувати в Афінах аж три дні. Я вкотре перечитав оті злощасні кілька слів. Кончіс, цілком певно, їх теж прочитав, бо не було конверта. Скоріш за все цю радіограму розпечатав у школі Деметріадес.
Отже, Кончіс знає про виклик до Афін. Зміркував, що це та сама дівчина, про яку дізнався від мене, й порадив поплисти до неї. Мабуть, тому-то й поїхав. Щоб анулювати те, що приготував для мене на наступні вихідні. А я ж сподівався, що гостюватиму в нього всі чотири дні канікул, що Алісон не сприйме дослівно моїх млявих запросин.