Я вирішив, як повестися. Нема й мови про те, щоб Алісон приїхала на острів і між нами дійшло до зближення. Хоч що там станеться на нашій зустрічі, та нехай це діється в Афінах. Якщо Кончіс мене запросить, то знайду якусь відмовку й нікуди не поїду. А якщо не запросить, то доведеться піти на запасний варіант — побачення з Алісон. Чи так, чи сяк, а воно вийде на добре.
Мене знову покликав дзвіночок. Пора обідати. Захмелілий від сонця, я зібрав свої речі й поплентав стежкою. Потайки зиркав на всі боки, налаштовувався на нові дії маскарадного спектаклю.
Йдучи поміж шарпаних вітром дерев, я сподівався вгледіти щось незвичайне — наприклад, обох двійнят нараз. Ба ні. Нікого й нічого. Стіл накрито тільки для одної персони. Марії ніде не видно. Муслінова серветка лежала поверх тарамасалати[139], варених яєць і мушмули.
Доїдаючи ці страви на продуві під колонадою, я спекався думок про Алісон і приготувався до всього, що тільки може запропонувати Кончіс. Щоб йому легше пішло, подався через ліс до місця, де минулої неділі читав про Роберта Фоукса. Не взявши з собою книжки, я влігся й заплющив очі.
Мені не дали задрімати. Не минуло й п’яти хвилин, як щось зашелестіло й запахло сандаловим деревом. Я прикинувся, що сплю. Звук дедалі ближче. Захрускотіла засохла глиця. Ось ноги Лілі спинилися біля самої моєї голови. Шелеснуло гучніше, вона сіла поруч мене. Мабуть, впустить на мене шишку або полоскоче хвоїнкою в носі. Ні, вона почала мало не пошепки декламувати уривок із Шекспіра:
Весь час я мовчав, не розплющивши очей. Лілі бавилася словами, щоб звучали двозначно. Цей чистий, солодкий голос, цей вітер у соснових кронах… Вона змовкла, а я й далі затуляв очі повіками.
— Далі, — шепнув я.
— Це знов якийсь-то дух прийшов, щоб мучити тебе[141].
Я розплющив очі. На мене витріщалася лупатими вогняно-червоними баньками диявольська чорно-зелена пика. Я скорчився. Дівчина тримала в лівій руці китайську карнавальну маску на паличці. Було видно шрам. Лілі переодяглася в білу блузку з довгими рукавами та сіру спідницю мало не по кісточки й зв’язала волосся на потилиці чорною оксамитовою стрічкою. Я відсунув маску набік.
— Нікудишній з вас Калібан.
— То, може, ви б його зіграли.
— Я сподівався на роль Фердінанда[142].
Наполовину прикривши маскою обличчя, Лілі споглядала з-понад неї на мене з явною стриманою глузливістю. Безсумнівно, гра точилася далі, але вже в іншому, відвертішому ключі.
— А ви певні, що вам стачить таланту на таку роль?
— Якщо не стачить, то покрию цей брак надлишком жагучости.
В її очах і далі мерехтіли насмішкуваті іскорки.
— Це заборонено.
— Хто заборонив? Просперо?
— Може, й він.
— У Шекспіра теж із цього почалося. Із заборони.
Лілі опустила очі.
— Хоча в його п’єсі Міранда, звичайно ж, набагато невинніша, — докинув я.
— Фердінанд теж.
— Є одне «але». Я вам правду кажу, а у вас що не слово, то обман.
Не піднявши очей, Лілі прикусила губу.
— Кілька разів я сказала вам щиру правду.
— Як-от про чорного пса, від якого ви люб’язно мене остерегли? — спитав я й швидко додав: — Тільки, ради бога, не питайте, що це за пес.
Обхопивши прикриті спідницею коліна, вона відкинулася назад і задивилася на крони дерев позад мене, взута в недоладні чорні шнуровані черевички. Від них відгонило якоюсь дуже давньою сільською школою, першими несмілими потугами місіс Панкгерст[143] на емансипацію. Довгенько помовчавши, Лілі спитала:
— То що це за пес?
— Той, з яким нині вранці гуляла ваша сестра-близнючка.
— Я не маю сестри.
— Говоріть-говоріть. — Я приліг, сперся на лікоть і всміхнувся їй. — Де ви сховалися, коли ми розпрощалися?
143
Еммеліна Панкгерст (1858–1928) — знана англійська феміністка й суфражистка. 1903 року разом із дочками Крістабеллю та Сільвією заснувала Жіночу соціальну і політичну спілку.