V–VIII.
Озвався був против великого скандалу
Святий філософ, Нестор Царіградський,
Та оддано його безбожним на поталу,
Що їх родив на світ владика адський.
Замучили його, як і того, що Богом
Зробили мертвого, на глум розсудку:
На клевети клевет нагромоздили стогом,
А з мук його тяжких зробили шутку,
Приправу до свого попівського прибутку.
IX.
«Ой хто б нам дав крилі, крилі мов голубині.
Мовляли тайкома Несторияне,
Щоб звідси нам летіть в далекі україни,
Покинувши се зборище погане!
Особмося, брати, як птах на зді високім,
Рятуймо чистую любви науку,
Злучаймо праведність із розумом глибоким,
Нехай достанеться від діда внуку,
І всолодить його потомкам жизні муку».
X.
І забирали все своє добро убоге,
І до степів Арабських прямували,
І, проклинаючи золочені чертоги,
Собі хати в пустині будували.
І вірні, бачивши, що сі Несторияне
Немов свічки у Церкві погасили, —
Як серцем і умом справдешні Християне,
Притулку серед них собі просили,
І порох від чобіт Царградський обтрусили.
ПІСНЯ ПЕРВА
І.
Аравія… Се тут Египетські божища.
Онуфіси та Мневіси забулись;
Се тут, скитаючись без хатнього жилища.
Жиди до Господа свого вернулись.
Тут, на горі, гримів крізь тучи голос Бога.
Єдиного предвічного владики;
Тут полум’ям в ночі значилася дорога;
Тут сяєвом сияв пророк великий,
І покорявсь йому в пустині камінь дикий.
ІІ.
В землі, рекомій Уц, мудрець тут проявився.
Що Бога звав на суд за горе жизні.
І перед ним умом і серцем покорився
Як полились величні укоризни.
Упавши ниць, тремтів од слова, як од грому,
Все твориво в душі одмалювалось.
І Богу вишньому, єдиному святому,
Безсмертна в серці піснь озвалась,
Народам і вікам насліддям вічним сталась
III.
Аравіє! Ти, мов той ум фундаментальний,
На камені твердому оснувалась.
Ти маєш строгий вид, задумчиво-печальний,
І Каменистою в сусід назвалась.
За те ж тебе лихі сусіди оббігали,
Не товпились в суху твою пустиню.
Твої джигитарі тиранії не знали,
Хранили волю й правду, як святиню,
Творили сильним суд, а вбогим милостиню.
IV.
Аравіє! Ти, мов той Бедуін ревнивий,
Камінням та песком обгородилась,
Сховалась од чужих у затишок щасливий,
Над морем, як над зеркалом, схилилась.
Там раєм пишним ти, барвистим зеленіла,
Про твій оазис мореходи знали,
До тебе паруси носили їх, мов крила;
Щасливою вони тебе прозвали,
І про тебе казки дивовижні казали.
V.
З тебе, Аравіє, з твого двойного лона,
Як з древньої Юдеї й Самарії,
Повинен в мир прийти новий творець закона,
Возвишенний, як оний Син Марії…
Вже він прийшов, пророк, пустині просвітитель.
І шествує, незнаний ще нікому,
Ні родичам близьким, од них далекий житель,
Ні рідній ненці, ні собі самому,
Спасенних задумів поету мовчазному.
VI.
Не ключа журавлів по-над степом неслася,
Не з вирію летіли сірі гуси,
Не низка байдаків по морю простяглася:
То степові човни пливли по сусі.
Безпарусні човни, безвесельні галери,
Гуськом пливли і пливучи хитались:
Двугорбі в’ючаки, цібаті дромадери
В піску глибокому немов купались,
І порохи стовпом за ними підіймались.
VII.
Се з Мекки караван до Сйрії прямує,
Із здобиччю морсьских пучин глибоких,
Щоб накупить всього, що женщину чарує,
І нарядить Арабок світлооких.
Корали дорогі та жемчуги Цейлонські,
З бальзамами, алоем, камфорою,
Нав’ючять караван блаватусом Сидонським.
Кармазином, серпанками, тафтою
І білою, як на Ливані сніг, габою.
VIII.
Та Магомет не мав у всьому каравані
Ні зернятка. Се все було Хадізи,
Багатої вдови, між паніями пані,
Що торг вела від Інда до Тавризи.
Він — хлопець молодий, підпарубочий,
Вдовиченко убогий, та вродливий
Псував не знаючи солодкий сон дівочий…
Високий був, рум’яний, чорнобривий;
Мов та Полярниця, ясні блищали очі.
IX.
А голос — водопад, гучний, дзвінкий, грімучий,
В саду в Хадізи, у раю земному,
Що рине кришталем з нахиленої кручи
І по піску шумує золотому.
Ніхто в Аравії на дикій кобилиці,