Чи чуєш, хто се, в образі смиреннім.
Наближивсь до тебе? Се знов пророк великий,
Крушитель ідольства в вертепі темнім,
В вертепі, де попи прославились розбоєм,
І «чорну дань» на всіх нас наложили,
І повеліли нам щоб ми кривавим боєм
І ядом підступу людей душили,
А їм, із віку в вік, сліпуючи служили.
XXII.
Загледівши твою священную вершину,
З верблюда зсів слуга Хадізи дивний,
Розкинув подрану в Каабі жупанину.
І сотворив намаз, обряд старинний.
Крижем простершися, облобизав ту землю,
Що вождь Ізраїльский топтав ногами,
Як пищу з небеси випрошував даремно
І воду з каменя точив річками.
І напував народ з верблюдами й биками
XXIII.
Був ранок, і земля ще тілько нагрівалась.
Під подихом ночної прохолоди.
Крізь прозирний туман, гора Синай здавалась
Ковчегом золотим, вінцем природи, —
Ковчегом тим святим, що двоє херувимів,
Таінственними крільми осіняли,
І безтілесного Владику серафимів
У сяєві своїм ізображали
Перед тілесними Ізраїля очами.
XXIV.
«Якою був еси ти силою натхненний,
Пророче Божий, духу яснозрячий?
Промовив Магомет в душі своїй смиренній,
В душі на правду і любов гарячій:
Чого жезлу твому і камінь покорявся,
І небо слухало твого глаголу?
Як ти над всі гріхи Ізраїля піднявся?
Як серед блискавиць зійшов на гору,
І удостоївся із Вічним розговору»?
XXV.
Стояли всі кругом і дивом дивувались
Тому намазові серед дороги,
Поклонам тим земним, що з ними виривались
Слова якісь душевної тривоги…
«Ось слухай, Магомет, сказав отаман сивий:
Ми бачимо, що ти, через ту сварку
З жерцями в капищі, зробивсь мов юродивий,
А був ти хлопець дуже добрий змалку,
І бачити тебе таким химерним жалко.
XXVI.
«Та ще ж Хадіза нам, кохана наша пані,
Наказ дала — тебе, як око в лобі,
В дорозі берегти. Святе ії бажання:
Бо так тебе терзали там жорстоко
(Оці самі слова мені вложила в ухо).
Що, дивлячись на тебе, вся тремтіла,
Коли б не визівнув еси між злюк і духа…
І відойти до дому не хотіла,
А все тобі у слід, мов синові, гляділа
XXVII.
«Ще вельми молода, сестра тобі літами,
Та не було дітей в її старого,
То й ми, отамани, їй здаємось синами.
Пожалься Боже, віку молодого!
Казав мені факир, що хоче йти в черниці
І все добро на монастир оддати.
Такої другої й не знаю молодиці,
Вона не пані нам, а рідна мати:
То мусимо їй всяк служити і вгождати
XXVIII.
«Встань, Магомете: ось колодязь при дорозі,
Що людям не дає від спраги вмерти.
Хтось викопав у помислах о Бозі:
Надписано: Благотвори й по смерті.
Тут буде нам гаразд верблюди попасати
Поснідаймо: бо ти вже цілі сутки
Не їв, не пив води, мов хочеш помирати.
Тебе гнітуть якісь таємні думки…
Молись, то й закінчиш із совістю рахунки».
XXIX.
— «Рахунки з совістю!… Ось подивись на зорю,
Як перлами лилію обсипає,
Або на лебеді, як плещуться на морю:
Так дух мій перед Господом сияє».
І Магомет устав, і виріс перед ними.
Товариші його не впізнавали…
Якимись дивними, усім немов чужими.
Його і постать і обличчя стали.
Всі оступилися, ззирались і мовчали.
XXX.
«Господь мене крепить не хлібом, іншим брашном,
А напоїв водою благодаті:
Трапезуватиму під небесами смачно
На тій горі, мов у царскій палаті».
І пішки він пішов степом від каравана —
Ніхто не смів його впинять словами, —
І в мареві світивсь, мов серед океана
Сияє молодик над облаками.
Дивились йому в слід, розводючи руками.
XXXI.
«Хлоп’ята! обізвавсь акга, отаман сивий,
Візьміть ви по шматку павидла з медом,
Сідайте на свої бахмати довгогриві,
І їдьте назирцем за Магометом.
Луки і ратища заздалегідь готуйте:
Бо в тій горі непевно по байраках.
Мов на розбійника, на звіря там чатуйте…
Не знає Магомет із роду страха:
То ви глядіть, щоб як не згинув бідолаха».
XXXII.
Розлігся караван при степовій дорозі,
Навколішки попадали верблюди.
Мов у чумацькому укладистому возі,
Харчей у в’юках повно і посуди.
«Нехай в Едемі той мов пальма процвітає,
Хто викопав колодязь сей спасенний»!
Рече старий акга, і брашно розділяє: