— Тоді тим паче не варто зупинятися на півшляху. Тут синьйор Леандро навряд чи ховає свої накопичення. А от у бібліотеці…
Поміркував Фантин, почухав потилицю та й махнув рукою.
— Гаразд, — погоджується, — піду далі. Але якщо…
— Тих, хто працює на мене… чи зі мною, я в біді не залишаю.
— Ви сказали, месере.
Мабуть, потрібної вагомості й — тим паче — похмурої рішучості в голосі Фантина не вистачає. Будеш тут рішучим, еге ж! Тут би живим-здоровим залишитися.
Вони переходять з кімнати зі скринями та буфетами до наступної. Судячи з клинків на стінах, це зброярня славетного роду Цинікуллі, причому зброярня чималенька, збирали її давно і ретельно.
Був би час, Фантин уважніше поставився б до неї і дещо собі пригледів, а так…
Ідемо далі.
А от далі — треба обережніше. З-під наступних дверей сюди, до зброярні, просочується смужечка світла — правильно, саме там, у цій кімнатці за дверима, Фантин і магус бачили знадвору запалені свічки. Чи інше щось, що світилося: розтоплений камін, ліхтар, пожежа… ні, точно не пожежа, бо вже палала б уся вілла і зараз тут було б галасливо, димно і незатишно.
Напевно, таки свічки. На широку ногу живуть Цинікуллі, що їм, свічок шкода? От і палять задурно.
Крадіїв відлякують, еге ж.
«Хоча загалом спосіб непоганий», — розмірковує Фантин, коли його супутник обережним, по-котячому м’яким порухом розкриває двері і зупиняється на порозі.
Жарти жартами, а якщо хтось знадвору — та хоча б ті ж охоронці, що так піклуються про квіточки! — погляне на вікна, одразу побачить, чи є тут хто, чи нема. Свічки розставлені так, щоб будь-хто відкидав на стіну навпроти вікна тінь — причому жирнющу, здалеку помітну. А загасиш свічки — вважай, сам зізнаєшся: сиджу у бібліотеці, чекаю, поки прийдете в’язать мене, непутящого.
Хитромудро вигадано!
— Кімнату можна оминути, — вирішує нарешті Фантин. — По галереї. Зайдемо з іншого боку, витратимо більше часу, але…
— Ні, — каже месер Оберто. — Навіщо обходити, це ж і є бібліотека.
А дійсно! Лезо Монети так захопився спогляданням свічок, що про головне забув.
Тепер він стиха лається і приміряється: а якщо проповзти? Вікна тут, звичайно, до самісінької підлоги — але так у всіх будинках, нічого дивного; однак свічки стоять у підсвічниках, тому людину звичайного зросту обдарують тінню великою, маленьку — менш помітною, а якщо черевом плити рахуватимеш — геть дрібною, ніякою.
Цими міркуваннями Фантин ділиться із магусом, і той погоджується. Але впасти на пузо не поспішає: «Ти перший», — авжеж, хто б сумнівався!
— Куди хоч повзти? — питає Лезо Монети.
— Он до тієї шафи.
— Над якою картина із бороданем на троні?
— Узагалі-то це статуя Зевса в Олімпії, — бурмоче магус, великий мистецтвознавець сучасності. — Та нехай. Ти маєш рацію, — говорить Фантинові, — саме до цієї шафи. Звідти персні й викрали.
— Як скажете. — Лезо Монети опускається навколішки й повзе, обере-ежненько.
— Сідницю не задирай, — упівголоса радить месер Оберто. — Тінь від неї.
Фантин мовчки робить, як радять. До шафи недалечко, перетерпимо, а потім — даруйте, я своє виконав, тепер жодних умовлянь і аргументів не прийму, у шафі напевно знайдуться грошенята — за пазуху їх і геть звідси, з цієї клятої вілли, від цього навіженого, незворушного магуса, синьйора Сама Досконалість.
— І що тепер? — шепоче він уже від шафи.
— Обережно підводься, тобі потрібні дверцята з гербом, бачиш їх?
— Де кролики і шпаги?
— Саме вони.
— Мабуть, замкнені.
— Тебе це може зупинити?
Кого завгодно, тільки не Лезо Монети! Він навіть не відволікається, щоб відповісти, нехай месер Зазнавайло вважає, буцім дотепніший за всіх, а ми збережемо гідність і гордість.
«Може зупинити», ха! Якби не свічки, Фантин, певна річ, відкрив би цю мушлю вдвічі швидше, але і так він обробляє її вправно, майстерно: ні гучного клацання, ні скрипу, тільки ледь чутне «крак» у замковому механізмі.
— Є.
Пригнувши голову, щоб не стукнути себе дверцятами, він відкриває їх і підводиться зазирнути до шафи.
У шафі, в порожньому ящику, сидить чоловічок невеликого, із лікоть[5], зросту, в ядучо-зеленій курточці та широкополому капелюсі набакир. Забачивши Фантина, чоловічок кривить звірячу пичку і нявчить котом, якому шипастим чоботом щосили наступили на хвоста.
«А сторожа, мабуть, щойно задрімала, — із легким смутком думає Фантин. — Ех, бідахи…»
І сам не добере: чи то стражників йому шкода, чи себе з магусом.
Утім, із магусом — що станеться?…
2
Коли крадій це почув, зрадів, вхопився за місячний промінь, сім разів повторив чарівне слово і з розкинутими руками й ногами звалився через вікно до кімнати, спричинивши добрячий шум. Він лежав ледве живий на підлозі зі зламаними рукою і ногою. Коли здійнявся шум, господар запитав його про причину, наче не знав, що сталося. А крадій у відповідь: «Мене підвели чарівні слова». Господар схопив його й уранці повів на шибеницю.
— Я так і знав! — бухкає густий бас. — А то швендяв тут, удаючи з себе слідця, аякже, знаємо ми таких слідців, бачили на площі Акацій — як вони на шибениці витанцьовували! І вам, люб’язний, саме туди дорога, з вашим напарником. Про що обіцяю найближчим часом поклопотатися. Особисто простежу!
Це не чоловічок у зеленій курточці загрозами сипле. Дійсно, йому, із писклявим голоском та дрібним зростом, куди такими обіцянками розкидатися! Місце крикунові в шафовому ящику, де Фантин його і замкнув, щойно минулося перше заціпеніння, викликане пронизливим зойком.
Замкнув, на два оберти відмичку провернув, хмикнув, коли впевнився, що ящик зроблений на совість: верещи, хоч лопни, — ніхто тебе не почує. Принаймні — знадвору.
— Серван, — спокійно пояснив месер Оберто.
— Га? Який іще сервант?
— Не сервант — серван. Один із «дрібного народця». Шкодливий, крадійкуватий, полюбляє дратувати людей. Здатен змінювати вигляд, але кількість доступних видозмін обмежена. Відомі випадки співпраці з людьми.
— Гадаєте, домовимося з ним.
— Гадаю, із ним уже домовилися до нас, інші.
І тут з’явилися ті самі «інші», точніше — інший. Заплив просто через стіну — опасистий синьйор у вбранні, яке, як і в синьйора Аральдо Арігуччі, було в моді років двісті тому. А то й більше; коли там заснований рід Цинікуллі? Саме відтоді й належало рахувати, адже огрядний був привидом fundator’a цього роду.
Оглянув він бібліотеку, поправив широкополі свої рукавища і давай басити: «Я так і знав!» — і інше, вище згадане.
Шляхетно обурювався.
Довгесенько, Фантин уже втомився навприсядки сидіти: підлога ж холоднюща! Думав махнути на все рукою і накивати п’ятами, а магус нехай сам вислуховує, до нього ж переважно і звертаються.
Ні, диви-но, замовк нарешті гнівливий синьйор Як-До-Речі-Його-Звать, а месер Оберто навпаки, вирішив заговорити.
— Усе? — запитує. — Ви закінчили, синьйоре Бенедетто?
Привид очима повертів, брови кошлаті насупив, але мовчить, киває тільки суворо, мовляв, я закінчив, а от що ти скажеш, такий-розтакий?!
— Даремно галасуєте. Не на вашу це користь. Ви ж чудово розумієте — і що я — справжній законник, і що licentia в мене є, і повноваження, і що ваш нащадок до вже скоєного беззаконня встиг із переляку додати нових. І вам тому не так слід поводитися. Ви чекали на мене — я прийшов. Напад у даному разі навряд чи стане для вас найкращим способом захисту. Я би запропонував інше: розкажіть мені, що сталося на віллі тієї ночі, коли зникли персні.